Сержант Андрій Оношко, мій друг і земляк (родом з Матусова на Шполянщині), підійшов до мене і тихо, ніби сам не вірив собі, сказав: «Товаришу старший сержанте, кінець…» Це ж саме повторив молодший сержант Гаврюша Бідний, також земляк, з Райгорода.

– Ви про що? – не зрозумів я.

– Війні кінець! – уже на весь голос уточнив Андрій…

У далині, то тут, то там здіймалися увись зелені ракети. То був порив нескінченної, безмежної радості не тільки для нас, солдатів, а й для мільйонів людей. Не вірилося, що завтра не буде стрілянини, артилерійської канонади, авіаційних бомбардувань, не буде похоронок. Скінчиться тяжка солдатська праця. Вже не будемо рити окопи і траншеї, лазити по-пластунськи. Що залишаться в минулому холодні, вогкі землянки…

…Світанок останнього дня війни, як і попередні, я зустрічав за окуляром стереотруби неподалік батареї 120-міліметрових мінометів 21 гвардійського ордена Кутузова Будапештського стрілецького полку 1-ої повітряно-десантної гвардійської Черкаської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького дивізії. На той час я, гвардії старший сержант, був командиром відділення розвідки.

Весняна ніч коротка. Не кожен гітлерівець встигав замаскувати вирите у темряві, сховатися в укриття. Словом, командиру відділення мінометної розвідки треба добре придивлятися, аби побачити те, що вдень буде сховано від стороннього ока.

На світанку того дня я помітив, що на узлісся вийшло троє. Спустилися в балку і зникли з мого поля зору. Що ж далі? А далі на дорозі, що виднілася в до- лині, з’явилося ще п’ятеро. Роблю висновок: розводящий знімає бойову охорону, виставлену звечора на нейтральну смугу…

Війна закінчувалася, але нам було наказано продовжувати просуватися на захід. В австрійському місті Мельку ми зустрілися з союзниками. Пройшли 120 кілометрів од Відня до красивого курортного містечка Луну в Центральних Альпах. Люди виходили з будинків, обступали нас щільним кільцем, розглядали, як інопланетян. Найбільш сміливі підлітки торкалися рукою до визволителів, ніби хотіли переконатись, що ми реальні люди…

Попереду, далеко за передовою противника, тьмяніє велика сіра гора. Коли зовсім розвиднилося, вона в променях сонця стала білою-білою. Ми вже відійшли далеко від міста Санкт-Пельтено у напрямку міст Мельк і Амштеттен, що на сході Австрійських Альп. …

Стояла незвична тиша. Не полюбляв я її на війні. Вона була підступною і зрадливою. Тим паче, що на фронті командиру не можна було розслаблятися ні на мить, бо відповідаєш не стільки за особисту, як за безпеку воїнів. Ще вчора, 7 травня, після тихого-тихого дня, надвечір здійнялася справжня вогняна буря, вона рвала і метала все довкола. Спершу ворог зробив шалений артналіт на командний пункт стрілецького батальйону, потім – на мій кругозір. Згодом спряму- вав вогонь ліворуч, і так з невеликими перервами – всю ніч… 126

І знову стоїть тривожна тиша. Від агонізуючого фашистського вермахту можна чекати всього, але на щось суттєве він уже був не спроможний… Справді, що ще міг він замишляти? П’ять днів тому наші війська штурмом взяли Берлін, розгромили угруповання основних сил фашистської Німеччини. Підписано акт про беззастережну капітуляцію…

Відзначаючи славну річницю Перемоги, хочеться поіменно згадати друзів, яким не судилося дожити до цього дня. А всім ветеранам, хто ще й сьогодні в строю, бажаю міцного здоров’я і шани людської і достойної пенсії.

Яків КРИВОШЕЯ, ветеран війни і праці, 27 квітня 2005 р.

книга «Пам’ять смутку і радості. Сміляни у Другій світовій війні»

Бібліотека газети «Сміла»