Дню Перемоги присвячується: «Шлях солдата»

t_1_122232571_46Війна в долю Бориса Антоновича Скляренка непрохано увірвалася тоді, коли людина, як кажуть, тільки починає жити, коли будує тисячі планів на майбутнє, коли перед нею стелиться безліч доріг у велике життя.
Та шлях шістнадцятилітнього юнака проліг у партизанський загін імені Пожарського. Бойові походи і вилазки, засади і знищені фашистські обози й колони – все це в пам’яті ветерана і донині, навіть якщо стерлися точні дати подій.Хіба таке забувається? Чи не найяскравіші спогади про один жорстокий бій восени 1943-го. 6 листопада радянські війська визволили Київ. Очевидно, розлючені такою поразкою гітлерівці вирішили знищити відважний партизанський загін, значними силами оточили його з трьох боків. А позаду болото.

– Бій тривав цілий день, та ворогові не вдалося просунутися ні на метр, бо ми мали найсуттєвішу перевагу, – розповідає Борис Антонович, – ми захищали рідну землю, Батьківщину.

Уночі партизани влаштували переправу через болото, вивезли всіх поранених і обози і відійшли в район Свидівка, де незабаром з’єдналися з регулярними армійськими частинами.

З того часу шлях бійця окремої роти автоматників стрілецького полку 373 Червонопрапорної стрілецької дивізії Бориса Скляренка неухильно проліг на захід. Та довгим і нелегким виявився він.

Дивізія рухалася у напрямку Сміли через Руську Поляну, Дубіївку, Білозір’я, Хацьки. Стало відомо, що німці, не бажаючи втрачати важливий залізничний вузол, перетворили Смілу в міцний опорний пункт. Тож оцінивши ситуацію, командування прийняло рішення вести наступ на місто зі сходу. Отож далі – на Залевки, Сунки, а тоді Гречківку, Яблунівку.

– З високих пагорбів між Сунками і Яблунівкою, – згадує Борис Антонович, – Смілу було видно, як на долоні. Вдивлявся, розпізнавав знайомі місця, вулиці, бачив, як палають окремі будинки, права сторона рідної з дитинства вулиці…

Січень 44-го видався гнилим, мокрим. Сніг розтанув, перетворивши шляхи і поля в непролазну грязюку. За таких умов буксували машини, падали коні. І тоді вийшли на допомогу мешканці Яблунівки, в основному жінки, старики, підлітки, розвантажували автомашини і підводи і на своїх плечах підносили боєприпаси до передової. І нині не може згадувати те Борис Антонович без сліз, складаючи низький солдатський уклін тим добровільним помічникам!

Ціною неймовірних зусиль німцям вдалося вирватися з півкільця, яким охоплювали радянські війська Смілу, і 29 січня місто остаточно звільнилося від фашистської неволі, а ворог знайшов свій безславний кінець у Корсунь-Шевченківському котлі. Там, під Шендерівкою у запалі атаки налетів молодий боєць на автоматну чергу, випущену з ворожого окопа. Кулі прошили обидві ноги. Та встиг кинути гранату, примусивши той автомат замовкнути. Товариші пішли далі в наступ, а для Бориса почалися кількамісячні поневіряння по госпіталях, до строю став уже на румунській землі. А звістку про перемогу зустрів в Австрії. Та на цьому не скінчилися для нього рахунки з війною. Одержали наказ: на східних рубежах добити японських мілітаристів. Поки ешелон долав багатотисячну відстань, во- єнні дії там остаточно завершилися. Ще майже чотири роки потому носив Борис Антонович солдатську шинель. І лише 1949-го повернувся в рідну Смілу.

Вздовж і впоперек сколесив за кермом автобуса на міських маршрутах, додавши до років ратної праці довге, чесне, гідне трудове життя.

Лариса АНТІПОВА, 30 січня 1998 р.

книга «Пам’ять смутку і радості. Сміляни у Другій світовій війні»

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *