Про забуті парки нашого краю розповідає краєзнавець Борис Юхно виданню «Нова Доба». Коли йдеться про пам’ятки садово-паркового мистецтва нашого краю, в уяві постають неповторна Софіївка, бузковий Корсунь, історичний кам’янський парк і… І все. А ще не так давно Черкащина, тодішня околиця Київської і Полтавської губерній, вважалася осередком паркової культури усієї Російської імперії, адже лік паркам, співставним з уманським, йшов на десятки. Оскільки кожен з них ототожнювався з іменем графа або князя, що володів тамтешніми землями, радянська влада «попіклувалася» про те, щоб і згадки ні про маєток, ні про парк не залишилося. 

Вишукані садово-паркові ансамблі колись були окрасою Мошен, Козацького, Леськового, Шполи, Мокрої Калигірки, Тального, Синиці, Великої Бурімки, Ковраю, Будища, Прохорівки… До слова, сусідство англійського газону з вишневим садком або наявність ставка з карасями в оточенні «еллінських» фонтанів було тут явищем звичним… 

Леськове

У 1772 році польські шляхтичі Даховські придбали Леськове у монастирищенських князів Ланцкоронських, і найперше покоління нових власників – Маріан, Олександр та Гонората – поспіхом встановили своє абсолютне панування в усіх навколишніх селах. Досить вправно вони повели справи, а коли статки дозволили, пані Гонората зажадала «втерти носа» Станіславу Потоцькому, який разом з архітектором Людвігом Метцелем вже виношували плани уманської «Софіївки». А який ще ясновельможний пан не похвалиться таким задумом за нагоди.
Але створення парку, та й ще зі справжнім замком, – справа не одного року. Тож далі цим займалися брати Казимир і Карл Даховські, а ще пізніше – син Казимира Тадеуш. Саме він, вступивши в права володіння маєтком вже у 1890-ті, взявся докорінно оновлювати і парк, і замок. На рукотворному озері з’явився Острів Мрій, на лівому березі річки Конели – молодий листяний ліс (на правобережжі росли сосни).
Була у Тадеуша фанатична пристрасть до коней. Кажуть, що леськівські хлопці, які служили в пана Тадеуша, не раз поверталися переможцями з європейських іподромів. Планував останній із Даховських побудувати тут порцеляновий завод (звична справа для великої шляхти, особливо на Волині). Мріяв про каскад озер. Архітектор Цехановський завершував реконструкцію замку: господар налаштувався перевозити сюди сім’ю із Варшави. Та закрутилося… 
Востаннє Даховський побував у Леськовому 1920-го. Стояв у гущавині здичавілого парку, зі сльозами на очах благаючи усіх католицьких святих зберегти родове гніздо. І в це важко повірити, але замок і парк таки розміняли друге століття своєї спотвореної новим режимом біографії. У 1930-х там був піонерський табір, по війні санаторій для фронтовиків, упродовж 1970-х – 1990-х – якийсь хімсклад. Минулоріч на сесії обласної ради одна з політсил ініціювала його передачу на баланс ОДА, на тому новини й скінчилися. 

Фото Сніжани Калюжної

Шевченкове

Передмістя Сміли Шевченкове давно відоме як один з найбільших у державі залізничних вузлів. Та була в нього й інша, «добобринська» історія, коли Козеревим – це попередня назва місцевості, де з кількох хуторів згодом утворилося село, – опікувалася княгиня Наталія Яшвіль (Філіпсон).
Її маєток знаходився в Сунках, що прославилось гончарним, шевським, цегельним виробництвами та промислом вишивки. А ось Козереве (або Козеревське) – то було для душі. Більшу частину лісу Яшвіль продала Бобринському на потреби цукроварень, а собі залишила порівняно невелику ділянку, де й заклала парк-заповідник, що називається Козеревським лісом і дотепер.
Він цікавий тим, що у «дикій» частині водилися кози, олені, лосі, борсуки, кабани, фазани, цесарки, куріпки та ще безліч звірини, полювати на яку заборонялося. Щодо паркових угідь, то прославилися вони, насамперед, своїми Лебединими озерами. Південні схили парку потопали у зелені. Там розкинулися виноградники, великі фруктові сади.
Після революції княгиня емігрувала до Праги і у свій маєток на Смілянщині більше ніколи не поверталася, хоча прожила ще понад двадцять літ…

Мошногори

Історія нашого Мошногір’я могла б стати великою черкаською легендою, сповненою романтизму, містики і таємниць. Тоді можливо, що якийсь літературний майстер потішив би шанувальників відповідного жанру нетривіальним трилером, де у сутінках минулого розпізнаються силуети-привиди зі ще давнішого…
Дотичні до нашої теми події розпочалися тут рівно два століття тому, 1819 року. Тоді граф Михайло Воронцов (той самий, що звеличив себе палацом у Криму) одружився зі спадкоємицею володінь Григорія Потьомкіна (того самого, що прославився у часи Катерини ІІ) Єлизаветою Браницькою. Як посаг граф отримав її мошенські володіння. Цей гористий край в оточенні боліт вразив вельможу первородною дикістю краєвидів. 
Граф-оригінал, за прихильність якого до усього англійського напротивагу масовому пошануванню французького друзі називали Англійцем, довгенько розмірковував, що робити з таким приданим, аж ніяк не придатним для класичного господарювання. Зрештою, надумав закласти у своїх нових володіннях найбільший у Європі парк. Увесь він, як заповідна територія, мав протяжність аж 27 кілометрів, а проектуванням його центральної частини займалися найвідоміші тоді спеціалісти цієї справи Джорджіо Торічеллі, де ля Кво, Карл Мінто. Одних лиш алей для прогулянок верхи поважне товариство «дизайнерів» передбачило аж 56. І 1833 року одна з них стала фатальною для Софії Воронцової. Дочка князя впала з коня в урвище і розбилася, а відтоді неподалік місця, де трапилася трагедія, височіє кам’яний обеліск, гора ж називається Софієвою. Коли вам трапиться там побувати, неодмінно помітите безліч стрічок на деревах. Це заповітні бажання мандрівників, здійснені юною вершницею. Кажуть, що коли прислухатися, в гущавині лісу можна почути дитячий голос або хрускіт гілок під конем…
Палац Воронцова мав три поверхи з 80-ма гостьовими кімнатами, велику бібліотеку, зали колекцій живопису та старожитностей. Це не наші здогадки, а факти, занотовані очевидцями – французьким лікарем де ля Флізом та польським літератором Міхалом Грабовським. А згодом… Ось як описує «червону заграву» дослідник історії старих парків Черкащини Федір Гонца.
«В жовтні 1919 року маєток був пограбований, пожежа та вибух у багатих винних підвалах довершили свою справу. Перуанські лами, які жили у звіринці, як і інші тварини, були з’їдені червоноармійцями. За описом 1921 року Г.Бачинського стає зрозумілим, що на той час від величного мошенського палацу уже залишалися самі стіни, а всередині все було знищено. Залишки архітектури та мощення розтягли по дворах місцеві люмпени. У 1943 році була підірвана Святославова вежа…»
Після смерті Михайла Воронцова упродовж 1856 – 1882 років парком опікувався його син Семен Михайлович, і цей період нічим значущим в долі творіння батька не позначився. Його шлюб був бездітним, тож коли не стало й Воронцова-молодшого, хитросплетіння долі привели у Мошногори племінницю Катерину Балашеву, уроджену Шувалову. Її чоловік, Микола Балашев, займав при царському дворі дуже високу посаду оберєгермейстера, тобто завідував усім неосяжним мисливським господарством Його Імператорської Величності. 
Балашеви жили у Петербурзі, володіли фабриками й рудниками на Уралі, копальнями у Східному Сибіру, 330-ма тисячами десятин землі і 43-ма тисячами з них у Київській губернії, тож Мошни Катерина Андріївна відвідувала не частіше одного разу на рік. Запам’яталася тим, що була «доброю поміщицею», могла собі дозволити. Зокрема, не найгірше оплачувала селянську працю: по 25-30 копійок на день отримували чоловіки і 15-20 – жінки (на початку ХХ століття за такі гроші на базарі можна було купити кілограм сала). А ще Балашеви доволі оригінально відзначили срібне весілля, відкривши зведені власним коштом у Городищі та Мошнах дві лікарні. Однак, з 1905 року для Росії починалася нова епоха. Революційні виступи докотилися й до провінції, де повставали селяни. Після подій 1917-го Балашеви разом з дітьми емігрували до Франції і там, у містечку Вірофле, аж 1931 року остання з володарок мошенського паркового скарбу залишила цей світ…

Велика Бурімка

Це колишнє містечко Полтавської губернії славилося своїми пейзажами біля Сули. У ХVІІІ столітті увесь лісовий масив площею понад 1200 гектарів став власністю князів Фролових-Багреєвих, а пізніше перейшов у спадок Кантакузіним-Сперанським. Саме ці вельможі у одній з територій розгледіли перспективу парку, який зрештою охопив площу понад 100 гектарів. Для порівняння – це два сучасних черкаських парки «Сосновий Бір».
На території парку було зведено триповерховий палац з 70-ма кімнатами, зеленою зоною пролягало 20 алей для піших і кінних прогулянок. Південніше палацу знаходився великий шпалерний сад та оранжерея.
За описовими даними відомо, що палац був умебльований предметами з мореного дуба та горіха, а пишноту доповнювали срібні сервізи, кришталевий та порцеляновий посуд з Моравії, Богемії та Франції. Власні будинки поміщиця Єлизавета Кантакузіна, за якої тут велося найліпше, мала у Петербурзі і Парижі, де династія зимувала, проте влітку уся вона переїздила «до нашої Бурімочки».
По 1917 році парк занепав, згодом зруйнували маєток. Його залишки остаточно зникли лише у 1970-х роках. Єдине, що відносно вціліло – стайня, яка за відсутності іншого матеріального, 2009 року стала предметом реставраційної зацікавленості небайдужих до історії рідного краю.

Синиця 

Сьогодні це нічим не примітне, хоча й дуже мальовниче село на Христинівщині, про минувшину якого з переповідок знають хіба старожили. І коли хтось із них скаже вам, що колись тут росли дерева, побачити які можна лише у Криму, не поспішайте згадувати кулика і болото, бо це правда.
Барон Корф, який опікувався парком, закладеним ще у другій половині ХVІІІ століття Стефаном Єловецьким у 1868-1917 роках, завіз сюди тюльпанове дерево, сосну Веймутова, пірамідальний дуб, модрину, платан, кримську сосну. А ще посадив дивовижний фруктовий сад, який вражав уяву небаченими тут раніше плодами.
І знову ж, історія повторилася: парк пейзажного типу у Синиці поглинули криваві події першої половини ХХ століття. Спочатку у маєтку Корфа «на повну» і з усіма відповідними наслідками «відпочивали» бійці 2-го кавалеристського корпусу Котовського, потім люта до всього «буржуйського» піонерія. Слідом за червоним випробуванням прийшло коричневе – окупанти розтягли все, що ще лишалося від попередніх вандалів. А наостанок до грабунку долучилися колгоспники, хоча на 1950-ті їм залишалося не так вже й багато, переважно будматеріали.
Архітектурно-паркова спадщина Корфа в Синиці ще може бути повернена в лоно краєзнавчої історії. Частково зберігся замок, два кам’яних будинки, арковий міст, ставок з острівцями та навіть головна брама та цегляний мур. І немає сумніву, якби такий ансамбль знаходився десь на Львівщині, так би й було. Але не тут. Принаймні, поки-що.

Тальне

Потоцькі, Наришкіни, Воронцови, Шувалови, Долгорукі… Що не рід, то епоха. Та всі вони одну точку перетину – Тальне. Щоправда, для перших трьох родів маєток з угіддями на 400 гектарах не був пріоритетним: кожен мав родове гніздо деінде. А ось граф Петро Шувалов, одружений із Софією Наришкіною, потрудився тут наславу. З Данії був виписаний відомий архітектор Андреас Клеменс, який спроектував місцеву «візитівку», вишуканий палац, та розробив концепцію розвитку паркової території. Зашуміли тут сади, забуяли пахощами оранжереї, наповнилися колекціями полотен старих майстрів та лімозькими емалями зали Мисливського замку.
В апогеї розвитку – незадовго до пожежі 1895 року – парк вважався другим «за привабливістю» після Софіївки. Шувалову не було потреби змінювати панораму кардинально, адже тальнівські краєвиди були такими витончено-довершеними, що залишалося місце для несуттєвих графських забаганок.
Останнім власником маєтку судилося стати Олександру Долгорукому, чоловікові Ольги Петрівни Шувалової. На ньому й скінчилася стара історія маєтку до 1917 року.