Його звали Данило Трохимович Миколенко. Щоденник його життя потрапив до мене від його доньки, моєї прабабусі по татовій лінії Єфросинії. Цей зошит А4 формату у сірій цупкій обкладинці розповів мені більше, ніж підручник з історії. Дідусь Данило вів його з того часу, як навчився писати і до 97 років. Останній запис датується 1962 роком.

Данило Трохимович був фельдшером. Народився ще при царському режимі. Від батьків дізнався про кріпацтво, яке скасували за кілька років до його народження. Щоб отримати освіту, взимку вставав раніше за всіх, аби взути єдині на сім’ю валянки і бігти до школи. Застав революцію, пережив колективізацію, пройшов війну. Багато працював. Любив життя, родину та українські пісні.

Щоденник сім’я приховувала, адже, крім особистих записів, у ньому містилися враження і коментарі про сучасність, не завжди лояльні до влади. У деяких репліках навіть лунало обурення від законів і ставлення до селян. Цілковито оцінити зміст я змогла лише зараз, працюючи разом з учителем історії Л.В.Пискун над науковою роботою “Сподівання і завдання українського селянина в дорадянський та радянський періоди (антропологічне дослідження маловідомих мемуарів)”. Кожен рядок, кожне слово – свідчення очевидця майже 100-літньої історії. Спасибі, дідусю, за такий дарунок! А від бабусі Єфросинії Данилівни мені дісталася вишита сукня – ще одна родинна реліквія. Я з любов’ю зберігатиму пам’ять про своїх предків. Обіцяю!

Валерія Іванова, гімназистка 11-А класу,

призерка обласного етапу конкурсу-захисту

учнівських науково-дослідницьких робіт МАН

у секції «Історія»