Сумуємо, любимо, пам’ятаємо…

Уже 6 рік, коли приходить грудень, вчителі нашої школи стривожені та задумливі. Адже 3 грудня відзначали б день народження колеги, вчителя, друга, справжнього захисника Вітчизни – Володимира Апполоновича Протаса. Цьогорічний біль – особливий. Володимиру Апполоновичу виповнилося б – 55.
11Шкода, що доля дарувала йому так мало років. Він був шанованою людиною, пройшов Афганістан, але загинув несподівано та трагічно.
Учні та вчителі нашої школи з впевненістю можуть сказати, що якби Протас був живим, не сидів би він і зараз, бо ніколи не був байдужим до долі України.
Володимир Апполонович Протас народився на станції Разіно Житомирської області в сім`ї робітників. Дуже хотів стати військовим, і його мрія здійснилася.
У 1977 році поступив до Київського військового училища імені М.В.Фрунзе. Після закінчення училища Володимира направили у Прибалтійський військовий округ для проходження служби в місті Калінінграді. Служба в Прибалтиці йому подобалась.
З 10 грудня 1981 р. по 8 грудня 1983 року Володимир Апполонович проходив службу в Демократичній Республіці Афганістан (замісник командира роти охорони). Брав участь у бойових діях. Був нагороджений медалями: «За бойові заслуги», «За відвагу», «Воїну – інтернаціоналісту від вдячного афганського народу», «Захисник Вітчизни», «За бездоганну службу».
Після Афганістану Володимира Апполоновича направляють до Чехословаччини (1984р.), де він командував мотострілковою ротою, пізніше його було призначено начальником штабу 48 мотострілкової дивізії імені М.І. Калініна.
У 1989 році Володимира Апполоновича відкомандировано на Батьківщину для проходження подальшої служби начальником штабу батальйону окружного навчального центру підготовки молодших спеціалістів, а через три роки призначено начальником штабу – заступником командира окремого навчального розвідувального батальйону танкових військ.
У період перебудови та розпаду Радянського Союзу перед військовими постало запитання – як жити далі? Заробітну плату затримували місяцями, житлові умови не задовольняли потреби родини, постійні переїзди напружували. Та і здоров’я підірвав Афганістан: взнаки давалась контузія та поранення. Військову службу довелось залишити. Просто бути військовим пенсіонером Протас не міг та й не хотів. Дружина Галина порадила спробувати себе на педагогічній ниві.
Коли Володимир Апполонович вперше побачив школу №4, вона нагадала йому школу його дитинства в селі Романівна: така рідна, затишна і невеличка. Зрозумів, що це – його. Володимир Апполонович залишився тут назавжди: у серцях учнів, колег, батьків.
Йому було добре з нами завжди. Адже був він товариським, веселим, щирим, дуже відповідальним, як справжній військовий. Кожного вмів вислухати, підтримати, дати слушну пораду. «Наш генерал!» – називали його у колективі, хоча був він підполковником. Усі пишалися, що у нашій школі предмет «Захист Вітчизни» читає справжній захисник Вітчизни. Діти, батьки, вчителі – усі тамували подих, коли на урочисту лінійку прапороносці вносили Державний прапор України. Адже попереду, карбуючи крок, у парадній формі з бойовими нагородами крокував наш Протас.
Ми будемо завжди пам’ятати його.
Вічна пам’ять Вам, шановний Володимире Апполоновичу!

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *