Почесний громадянин Сміли і Черкас відзначає 95-літній ювілей

1434980233_2_99Сьогодні, 22 червня 2015 року, свій 95-літній ювілей відзначив Почесний громадянин Черкас, Сміли, визволитель цих міст, учасник бойових дій Іван Денисович Шастун, повідомляє «Нова Доба».
Вочевидь, йому судилося народитися під щасливою зорею. Не дивлячись на те, що з’явився на цей світ 22 червня 1920 року в звичайному, проте мальовничому і на все життя найріднішому куточку землі – в селі Орловець Городищенського району. Після закінчення десятирічки здібний юнак вступив до Київського педагогічного інституту, однак після першого року навчання був призваний до армії.

Згадує ту війну:
– На початку вересня потрапив у військову частину в місто Калінін. У грудні перекинули під Виборг. Потрапив на фінську війну. Долав лінію Маннергейма. Морози були до 50 градусів. А ми – в чоботях та шапках-будьонівках. Ноги так поморозив, що два роки нігті не росли. Наших солдатів тисячі там померзли. Багатьох фінські снайпери, як курчат, перестріляли. У березні 1940-го війна йшла до кінця. Ми з фінами заледве не браталися. Мінялися цигарками і спиртом.

Та й далі в світі було неспокійно, тож після фінської служив у Смоленську. За два тижні до початку війни їм оголосили, що їдуть у табори під Можайськ. Натомість перекинули до західного кордону в Білорусії – на річку Буг.

У суботу, 21 червня 1941 року замполіт Шастун готувався завтра відзначати свій день народження, навіть, як пригадує, пляшку горілки купив. На німецькому березі весь день гуділи мотори. Так і не випили тієї пляшки з друзями, бо о 4-ранку 22 червня розпочалася війна, Велика Вітчизняна. Яку від початку і до самого завершення пройшов, командуючи артилерійською батареєю.

З боями відступав аж до Москви, брав участь в її обороні. Цьогоріч від мера російської столиці отримав пам’ятну медаль у зв’язку із 70-ю річницею оборони Москви. Дійшов з військами до Волги. Воював на Брянському (1942 р.) та Воронезькому (1943 р.) фронтах, далі – на Курській битві.

А 11 вересня 1943 року старший лейтенант Іван Шастун, разом зі своїми бойовими побратимами, нарешті ступили на рідну українську землю.

Першим, звільненим від фашистської нечисті українським містом, був Миргород. За його визволення їхній 373-й стрілецькій дивізії 52-ї армії під командуванням генерал-лейтенанта Коротєєва Другого Українського фронту присвоїли почесне звання «миргородської».

25 вересня 1943 року з боями вийшли до Дніпра в районі рафінадного заводу Черкас. Нашим бійцям вдалося переправитись та зайняти плацдарм. Та німці кинули підкріплення зі Сміли і Чигирина. І хто лишився живим, змушений був знову повертатись на інший берег.

Та підготовка до нового форсування Славутича тривала. І в ніч з 12 на 13 листопада 1943 року рівно о 24.00, не дивлячись на те, що Дніпро був неспокійним, розпочалась нова переправа. Цього разу в районі Дахнівки.

Він і зараз детально пригадує ту дощову і вітряну ніч. Пригадує й розмову з командиром артилерійського полку полковником Яновським:
– Синку, я тобі не приказую, я прошу: виконай бойове завдання, хоч помри, а не відступи.

Власне, і відступати було нікуди, бо ж попереду – рідні Черкаси, в які неодноразово навідувався до війни, а там, дивись, і вже рукою подати до рідної домівки, до найрідніших неньки та батька. В думках вже стільки разів вимріяв ту довгоочікувану зустріч. І навіть не припускав, що все може бути інакше, хоч на власні очі бачив, скільки звірства вчинили фашисти на цій страшній війні.

До середини Дніпра дійшли непоміченими, а далі вороги таки виявили переправу. Все навколо лодок і плотів завирувало від розривів куль і артилерійських снарядів. А від пронизливих прожекторів було видно, немов удень.

Іванові Шастуну було наказано підтримувати роту старшого лейтенанта Едзельта і навіть довелося скупатися в холодній осінній воді. Добравшись до берега, ніколи було думати про те, де просушити одяг та зігрітись, адже відразу вв’язувались в бій і вже цього ж дня 13 листопада вдалося відвоювати у фашистів плацдарм глибиною приблизно з кілометр. І відбити 9 контратак ворога. 17 листопада було звільнено Дахнівку і Василиху. І розпочались бої за Соснівку. В районі нинішньої 1-ї міської лікарні загинули обидва командири полків: Яновський і Степанов, яких було похоронено в Золотоноші.

Чотири рази штурмували ворога, аби звільнити від нього Черкаси. 20 та 22 листопада атаки виявились безуспішними, 26 – просунулись вперед до території нинішнього ЧНУ ім. Богдана Хмельницького. Та з-за будинків з’явились 2 танки і рота фашистів. Іван Шастун навів прицільний вогонь, а його бойові побратими Нікіфоров і Конєв, з відстані близько 300 метрів, підбили обидва танки. Атака ворога захлинулась.

Бої за Черкаси були дуже тяжкими та кровопролитними і велися за кожен будинок, провулок, вулицю.12 листопада, а це була неділя, розпочався штурм за повне звільнення Черкас. І лише 14 грудня об 11.00 місто було звільнено від фашистських окупантів.

– Було і радісно на серці, бо вигнали ворога з Черкас, і сумно від того, що місто, практично, було майже повністю зруйнованим, – говорить ветеран.

Він пригадав, як послав бійця набрати води з криниці біля нинішнього Палацу юнацької та дитячої творчості, а той, повернувшись, повідомив, що криниця наповнена людськими тілами і з неї чути плач малолітньої дитини. Іван Шастун зі своїми бійцями кинулись рятувати 4-річного хлопчика, якого віддали місцевій бабусі. Цікаво: чи жива та дитина, як склалася її доля?.. У центрі міста побачили понівечені фашистами тіла шести молодесеньких дівчат.

Понад 6 тисяч воїнів-визволителів 52 армії віддали своє життя за звільнення Черкас від фашистських окупантів. Понад 200 мирних жителів розстріляли фашисти. Німці втратили тут близько 9 тисяч своїх солдатів, близько 30 танків.

За участь у боях за визволення Черкас Іван Шастун отримав орден Вітчизняної війни II ступеня.

У ніч на 15 грудня 2013 року випав невеличкий сніг і місто стало виглядати більш привітним та веселішим.

А шлях командира артилерійської батареї Івана Шатуна проліг дорогами війни далі.
Визволяв Вергуни, Хутори, Степанки Черкаського району. 29 січня 1944 року він, у складі своєї дивізії, звільнив місто Смілу, 30 – Балаклею.

Зрештою, солдатська доля розпорядилася так, що 8 лютого 1944 року старшому лейтенантові Івану Шастуну, перед визволенням Городища, пощастило брати участь у звільненні від ворога свій рідний Орловець.

– Першими в село зайшли піхотинці, я підтримував артвогнем 2-й батальйон капітана Рабскова. Ось і мій рідний дім. Я, звісно, дуже хвилювався і зайти в будинок не зважився. Послав комвзводу лейтенанта Горового: – «Зайди дізнайся, чи є там хто живий». Той зайшов: – «Скажіть, чи є у Вас хтось в армії?» – запитав він у моїх батьків. «Двоє синів, дочку німці погнали до Німеччини, напевно, немає вже й в живих», – заплакала мати. Тоді зайшов я. Капітан Рабсков каже: – «Сідай за стіл, перекуримо». Я привітався: – «Хазяйко, можна у вас заночувати?» – «Не знаю, – каже мати, – на ліжку, мабуть, спатиме капітан». Я цього ліжка не бачив уже багато років. Батько довго і пильно дивився на мене, потім вийшов на вулицю, закурив. Я підійшов до нього: – «Тату, що ж Ви своїх не упізнаєте ?»

– Бабо, я ж тобі казав, що це наш син!, – схвильовано вигукнув батько. А мати лиш запитала: «Синку, ти хоч на кілька днів залишишся вдома?». Я залишився на два дні. А коли підійшли гармати, сказав батькам: – «До побачення, якщо буду живий, зустрінемося».

10 лютого дивізія, в якій воював Іван Шастун, визволила Городище. 10 березня – Умань, далі – міста і села Вінницької області. Йому, разом із іншими воїнами, довелося форсувати Дністер, Прут, звільняти Молдавію, зокрема, брати участь у важких боях Яссо-Кишинівської операції.

20 – 23 березня 1944 року радянські війська вийшли на кордон України з Румунією. 23 серпня Румунія капітулювала.

Іван Шастун форсував Віслу. Звільняв Польщу. Воював у Німеччині. Гнав ненависного ворога аж до самого Берліну.
А коли 8 травня 1945 року фашистська Німеччина капітулювала, він залишив свій підпис на рейстазі: «Шастун – Городище».
Та й тоді війна для нього ще не завершилась, бо 373-ю стрілецьку дивізію кинули звільняти Чехословаччину. Тож бойові дії закінчились лише 13 травня 1945 року у Празі.

– Нас мали ще перекинути на Далекий Схід, але цей наказ відмінили. Нашу дивізію вивели в Хмельницьку область і розформували. Я хотів продовжити навчання в інституті і подав про це рапорт. Мені відмовили, сказали, «служи, ще молодий». Тож прослужив в армії ще 25 років, – розповів Іван Денисович.

Звільнився із лав Радянської армії у 1961 році.

Впродовж 28 років працював начальником Черкаської обласної школи цивільної оборони і начальником учбової частини курсів цивільної оборони в Черкасах.

Він і нині, в свої 95 років, не байдужий до життя нашого міста, Черкащини, всієї України. Щодня переглядає купу газет, цікавиться новинами.

Іван Денисович є почесним громадянином Черкас, Сміли, Городища, Миргорода, які під час війни звільняв від фашистських окупантів.

Він має 37 урядових нагород, серед яких: орден Червоної Зірки, 3 ордени Великої Вітчизняної війни, орден Богдана Хмельницького, 2 медалі «За бойові заслуги», медаль «За перемогу над Німеччиною», «За оборону Москви», «За звільнення Праги» та багато інших.

За його плечима – багато успіхів і досягнень. Немало випало на його людську долю й життєвих випробувань та болючих втрат. Та і до слави та почестей, і життєвих труднощів ставиться по філософськи мудро.

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *