Спогадами про Василя П’ятуна-Діброву поділився письменник Анатолій Горбівненко:

«Особисто для мене говорити про Василя П’ятуна-Діброву – це згадувати близьку людину, з якою дружив понад три десятки років. А стосунки з Василем Івановичем були не просто спілкуванням зі старшим другом, то суперечки й розмисли над якимись життєвими нагальними справами чи актуальними питаннями: літературними, політичними, історичними, державними, ба навіть сімейними.

Але найбільше йому вдячний за те, що він був єдиною на світі людиною, хто сказав мені, що я не вмію писати. Я три дні хворим ходив. То мене настільки струсонуло, що я взяв і вступив на заочне навчання до університету на факультет української філології, щоби стати освіченим і краще писати.

Присутність Василя Івановича відчувалася у будь-яких добрих справах. Взяти хоча б установлення пам’ятного знака в Куцівці, на місці, де була садиба великого українського письменника Тодося Осьмачки. Власне, ідея саме такого способу пошанування славетного земляка належить П’ятунові-Діброві. Ми тоді добряче посперечалися щодо способу і процедури проведення цієї акції.

Він дуже любив творчий гамір, який завжди панує на робочих засіданнях літераторів під час читання-слухання віршів чи оповідань, і був добрим редактором не лише поезії, але й прози – міг підказати назву твору і вказати на огріхи текстів.

Особливо йому вдавалися назви книг чи заголовки творів. Звернімо увагу на авторські поетичні збірки: «Царство очей твоїх», «При свічі громничій», «Візії віщого птаха». Остання книга вийшла вже після смерті поета, але назву її автор озвучував мені у творчих планах, здається, коли я приходив провідувати його, хворого, влітку 2008 року, а може, ще раніше.

Доречно буде нагадати, що назва колективної збірки літераторів Смілянщини «Мелодії джерел» – то також плід поетичної фантазії Василя Івановича П’ятуна-Діброви.

Будучи головою літературно-мистецького об’єднання «Тясмин» у 2006-2008 роках, поет збирався написати історію цього смілянського угруповання, але не встиг, передчасно відійшовши у засвіти.

Багато чого доброго він зробив і як поет, і як редактор, і як громадянин, бо не цурався й громадських справ, залишивши по собі добрі спогади.

19 лютого Василеві П’ятунові-Діброві виповнилося б 75 років. Тож згадаймо поета, доторкнувшись до його високого слова.