Відкривати для себе Шевченка можна у різний спосіб – через «Кобзар», життєпис, фільми, картини, дослідження… А можна через його увічнення в пам’ятниках. Мовчазні і кам’яні, вони вміють говорити красномовно – задумами творців, символами, позами, передмовами… Такий ракурс мого пізнання Тараса був зовсім випадковим і неочікуваним. Підвели мене до нього улюблена журналістика і не менш улюблені, пов’язані з нею, мандри Україною. Для сьогоднішнього екскурсу обрала лише декілька із величезної кількості пам’ятників, які бачила у Бучачі, Івано-Франківську, Космачі, Полтаві, Коломиї, Севастополі, по всій Черкащині…

Щаслива, що побувала там, де ще в кінці ХІХ ст. вперше пам’ятник Шевченка був встановлений в публічному місці в Україні, він же перший пам’ятник Кобзареві на Прикарпатті, і навіть більше, багато хто з місцевих жителів вважає, що то був взагалі перший в світі пам’ятник поетові. Що ж стосується пам’ятника на Сокільській скелі. Той пам’ятник гуцули-каменярі витесали з гірського каменю в містично-загадковому місці – це геологічна пам’ятка природи на березі річки Черемош практично на межі Івано-Франківської і Чернівецької областей. Розмір скелі 250 метрів в довжину і близько 100 метрів у висоту. Тож за місцем  розташування тамтешньому пам’ятнику нема рівних у світі і піднімається він на один рівень хіба що з тим, що на Чернечій горі.
У роки першої світової війни австро-угорським військам розширяли дорогу і  обеліск потрапляв під знесення. Небайдужі врятували його і у примітивний спосіб пересунули метрів на 15 вгору від дороги. У 1930 році з волі тодішнього режиму пам’ятник знищили. Довгі роки гуцули прагнули відтворити його. У 1990 р. під Сокільською скелею на місці тесаного з каменю обеліска, встановлено новий величний пам’ятник Тарасу Шевченку

Юлія Харченко  (Продовження читайте у газеті “Сміла”)