Тоненька сіра книжечка, на обкладинці якої великими, вже витертими, золотими буквами написано «Кобзарь», частенько горталася сторінка за сторінкою. Особливий був малюнок на форзаці – сліпий дідусь з бандурою, а поряд хлопчик-поводир, а ще цікавіші рядки віршів із такими таємничими «ятями». Це був фоторепринт (точне відтворення) першого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка 1840 року, придбаний моєю мамою у 1962 році.
Довгими зимовими вечорами, коли за вікном завивала віхола, перемітаючи дороги, насипаючи снігу нарівні з вікнами, а в сільських хатах не було світла, затамувавши подих, ми з братом слухали маму, яка напам’ять читала «Тополю», «Катерину» «Перебендю», «Думи мої, думи мої».
Людмила Скороход (Повний текст читайте в газеті “Сміла”)