Сільський голова презентував збірку віршів про війну в Афганістані

1

Як інформують у відділі з питань внутрішньої політики апарату Смілянської РДА, у районному будинку культури села Плоске працівники центральної районної бібліотеки та будинку культури з нагоди відзначення Дня вшанування пам’яті учасників бойових дій на території інших держав та 24-ї річниці виведення військ з території Афганістану провели тематичний вечір «Афганістан болить у моїй душі».

У заході взяв участь Самгородоцький сільський голова Степан Педченко, який презентував свою збірку віршів, присвячених подіям війни в Афганістані.


Щоб жила пам’ять

До 70-річчя Сталінградської битви

Cімдесят років тому, 2 лютого 1943 року завершилася Сталінградська битва. За півроку запеклих боїв Червона Армія оточила і розгромила німецько-фашистську армію чисельністю 330 тисяч чоловік, озброєну передовою бойовою технікою того часу і з досвідом ведення війни в Європі. Я брав участь у боях під Сталінградом із серпня 1942 до лютого 1943 року на посаді командира топографічного взводу дивізіону 1102 гарматного артполку 66 армії. Моє бойове завдання полягало у виконанні топографічної прив’язки вогневих позицій артилерії і спостережних пунктів до опорної мережі і веденні контрольного планшета підготовки вихідних даних для стрільби по цілях.

Для виконання цих завдань у мене був взвод чисельністю 40 осіб. Бойові завдання, в основному, доводилося виконувати вночі. Це було непросто, але ми намагалися ретельно і відповідально виконувати цю нелегку роботу. Бойові завдання вирішувалися веденням масованого зосередженого вогню артилерії дивізіону або артполку по важливих об’єктах німецьких військ.

Брали участь і у відбитті танкових атак ворога. Під Сталінградом місцевість була рівна, як стіл, – степ, ні лісочка, ні кущика. Важко було маскувати наші вогневі позиції, німці виявляли їх авіарозвідкою. Тому доводилось часто змінювали позиції.

У моєму взводі були росіяни, українці, молдавани, інші національності. Ми разом воювали, дружили, надавали взаємну допомогу – жили однією бойовою сім’єю. У хвилини затишшя згадували своїх коханих, рідних, потихеньку співали «Катюшу», «В землянці»…

На мою думку, в останні роки в пресі мало згадується про Велику Вітчизняну війну, про такі історичні події, як Сталінградська, Корсунь-Шевченківська битви, битви на Курській дузі, за Дніпро, за Київ. Минає час, учасників бойових дій залишається все менше. Тож і хочу закликати і місцеву адміністрацію, і вчителів, і істориків – говоріть людям, школярам про важливі віхи минулого, про Велику Вітчизняну, про її героїв. Щоб жила пам’ять…

Сергій НАЗАРОВ,

учасник Сталінградської битви, полковник у відставці


Спартакіада визначила переможців

Смілянська міська профспілка працівників державних установ щорічно проводить Спартакіаду серед своїх працівників з п’яти видів спорту. Традиційно змагання розпочинаються до Дня визволення Сміли від фашистських загарбників. Так і цього року 28 січня проведено фінальні змагання зі стрільби з пневматичного пістолета. Участь у фіналі взяли переможці в колективах, всього 24 особи. Перше місце виборов Сергій Денисенко, старший


Сміляни тепер в одній команді

Крамар футбол

Реальний претендент на вихід цього року з першої до прем’єр-ліги ФК «Севастополь» явно посилив свій склад. Разом з партнерами по київському «Арсеналу» Сергієм Симоненком та Саулюсом Міколюнасом до Криму переїхав і вихованець смілянського футболу Олександр Ковпак. У нашого відомого земляка вже є гарний досвід виступів саме за кримську команду. Кілька років він успішно виступав за сімферопольську «Таврію», у якій провів 155 матчів і забив 46 м’ячів у чемпіонаті та 10 в іграх Кубка України. У сезоні 2008–09 рр. Ковпак з 17 голами став кращим бомбардиром прем’єр-ліги. Окрім усього, капітан «Таврії» був у 2010 р. володарем Кубка України. Після «Таврії» Олександр до кінця минулого року виступав за столичний «Арсенал» (у першому колі сезону 2012–13 рр.  провів 15 матчів і забив 3 голи). Усього у прем’єр-лізі («Таврія», «Арсенал») у доробку смілянина 184 матчі і 54 забитих м’ячі. У єврокубках він має 7 проведених ігор.

Інший наш земляк, півзахисник Антон Крамар, як і Олександр, починав шлях у великий футбол зі Сміли та черкаської лігової команди. Нинішній гравець основи ФК «Севастополь» свого часу захищав кольори таких команд, як «Арсенал» з Білої Церкви, ФК «Львів», чернівецька «Буковина».

Цікавим є те, що обидва на початку лютого відзначають ювілеї. 2 лютого Олександр Ковпак святкує своє 30-річчя, а 5 лютого Антон Крамар – 25 років з дня народження.

Смілянські прихильники шкіряного м’яча щиро вітають відомих футболістів зі згаданими датами та бажають спортивного довголіття, успіхів на футбольних полях і перемог.

Юрій Зіменков


Реогранізація швидкої допомоги – хороший проект

У Черкаській області розпочалася реорганізація служби швидкої допомоги. Яких нововведень варто очікувати та наскільки швидкими вони будуть? На ці та інші запитання відповів головний лікар Смілянської станції швидкої допомоги Володимир Лимаренко:

– Загалом для нашої області програма «Вчасна допомога» передбачає створення


Пам’ять про афганські роки

«Після Афганської війни виросло вже нове покоління… Ми, ветерани, подорослішали за роки, що минули після закінчення тієї війни. Ми зуміли зберегти у своїх серцях пам’ять. Згадуємо про тих, з ким пліч-о-пліч ділили патрони і ковток води в горах…»

Саме такий чесний та вірний напрямок у своїй документалістиці вже котрий рік пропагує голова Смілянської спілки ветеранів бойових дій на території інших країн, полковник запасу, кавалер ордена «За службу Батьківщині» ІІІ ступеня та медалі «За бойові заслуги» Валерій Гогоренко. Більше двох років він був бойовим командиром у 201-й мотострілецькій дивізії, яка базувалася в Кундузі. Нині Валерій Іванович активний громадський діяч, донедавна педагог вищої категорії, старший викладач одного з навчальних закладів міста.

Втім у полковника є ще одна творча грань. Саме завдяки його титанічній роботі (не побоюся цього слова) вийшли у світ вже чотири гарно ілюстровані видання про події у ДРА.

На початку цього року автор презентував книжку «Пам’ять афганських днів», яка присвячується воїнам-афганцям Сміли і району. У ній – події, люди, спогади. В них – про наших земляків, які волею долі та військового обов’язку свого часу опинилися під палаючим сонцем Афгану та душманським безжальним вогнем. Таких – 460 (80 з яких – з району). П’ятеро смілян загинули у тій війні, один пропав безвісти. 24 наших земляки нагороджені орденом Червоної Зірки, 1 – Червоного Прапора (посмертно), 8 – «За службу Батьківщині», старший сержант Віктор Шаповал є кавалером двох орденів Червоної Зірки. Ще 24 смілян відзначені медаллю «За відвагу», 44 – «За бойові заслуги».

Втім, наші земляки воювали далеко не за нагороди чи якісь преференції у майбутньому. Вони чесно виконували свій армійський обов’язок, зостаючись вірними військовій присязі.

Насамкінець про тих, хто сприяв авторові у виданні книги. Це міський голова Вадим Решетняк, голова райдерж­адміністрації Сергій Зайцев, голова правління ПАТ НВП СЕМЗ Олександр Клевлін, голова правління СМЗ Анатолій Шпак, голова ТСОУ Микола Артеменко, голова наглядової ради ТОВ «Агробонус» (м.Київ) Людмила Василенко, підприємець Анатолій Зотенко.

Юрій ЗІМЕНКОВ,

член Національної спілки журналістів України


Із спогадів В.Товстоп’ята

У ті, вже далекі 70-і населення Сміли неухильно зростало. Потрібні були нові робочі місця, особливо для молоді. Вихід же місцева влада, зокрема перший секретар міськ­кому КПУ С.Н. Ільющенко та голова міської ради і міськ­виконкому Ф.Д. Вербовський, вбачали у будівництві нового підприємства. Про це йшлося на сесіях, пленумах, нарадах. Тоді ж і звернулися з цього питання до союзних міністерств. На цю пропозицію відгукнулося Міністерство загального машинобудування і рекомендувало спорудити в нашому місті філіал Харківського приладобудівного заводу.

Місцева влада запропонувала мені зайнятися організаторською роботою. Ми оголосили про прийом людей. Буквально за тиждень наді­йшло 8000 заяв від бажаючих будувати завод і тут працювати. Взагалі, збирати кадри доводилося по всій окрузі. І коли приїхала поважна комісія з Міністерства загального машинобудування, вона дійшла висновку: будувати у Смілі самостійне підприємство. Після довгих дискусій і дебатів (чого вже таїтися – умовлянь і карасів у сметані!) комісія погодилася на нашу пропозицію, одночасно виділивши місце будівництва: південно-західна околиця Сміли.

Базовим підприємством затвердили Харківський приладобудівний завод. Мене призначили керівником з організації ведення робіт по підготовці до будівництва, а моїм помічником В.В. Курека.

Треба було проявляти максимум кмітливості, діловитості, упертості, наполегливості, підприємливості. Ніколи не забуду, як мені з допомогою начальника БМУ-24 П.К. Панченка, А.О. Кондратенка доводилося вибивати документацію для відкриття фінансування.

Робота просувалася. І от 8 лютого 1973 року А.О. Кондратенко та В.П. Марченко забили перші кілочки, роблячи розбивку мережі заводу.

Надходило сучасне обладнання, найновіша техніка, зокрема й із-за кордону. На роботу запрошували високо­кваліфікованих спеціалістів та робітників не тільки з нашої округи, а й з усієї країни. Готували і власні кадри. Так, на навчання та здобуття досвіду направили велику групу робітників на Харківський приладобудівний завод, Смілянські ПТУ №№11 та 4. Тридцять юнаків і дівчат поїхали на навчання до Дніпропетровського механічного технікуму.

Згодом виникло телевізійне виробництво. Ідея належить Юрію Олександровичу Баннікову, який наприкінці 70-х працював головним інженером Главку, дуже добре знав стан виробництва і можливості кожного підприємства галузі. У той час наш РПЗ виготовляв лише печатні плати для телевізорів. Побувавши у нас, Юрій Олександрович запропонував випускати тут свій телевізор, бо все необхідне було. Міністр погодився з думкою Баннікова і за його згодою призначив Юрія Олександровича генеральним директором ВО «Оризон». Перший кольоровий «Оризон» з’явився у жовтні 1988 року. Телевізори постійно вдосконалювали. Треба відмітити, що телевізор п’ятого покоління (на той час найсучаснішого) був випущений саме на Смілянському РПЗ.


Коли так працюють, то завод буде

Лукашов

До 60-річчя Черкаської області

Десять років тому, коли нашому радіоприладному заводу виповнювалося 30 років, в редакцію завітали колишні заводчани: керівник філіалу Харківського приладобудівного заводу у Смілі Віктор Іванович Товстоп’ят та інженер-теплотехнік, голова профкому Віктор Юхимович Лукашов. Вони поділилися спогадами про будівництво, становлення РПЗ, дали оцінку тодішньому стану підприємства. На жаль, з того часу майже нічого не змінилося – розпорошений на окремі підприємства радіоприладний завод «Оризон» все ще чекає інвестора. А потенціал у смілян є, адже здобула визнання далеко за межами України «Оризон-Навігація», працюють «Тюмень-Медико-Сміла», «Оризон-Універсал».

Цього разу, напередодні 40-річчя з дня закладення першого кілочка смілянського гіганта, до редакції завітав В.Ю. Лукашов, який прига­дав, як усе починалося:

– Коли я прийшов працювати, уже були затверджені міністерством директор з будівництва Анатолій Олександрович Кондратенко, головний бухлтер  Дмитро Семенович Свєтов. Товстоп’ят ще не був затверджений, але ми його вважали за директора. Саме він запросив мене на роботу. І треба віддати належне Віктору Івановичу – ніхто б так «з нуля» не зробив, як він.

У 1973 році почали будувати завод. Касира-бухгалтера Ніну Гнатенко прийняли на роботу під №1, а мене під №2, як інженера. У наказі – зараховано в штат заводу. Номенклатура була на обліку в міністерстві, а ми вже – тут.

Збиралися в кабінетику такому маленькому, колись там була вагова бурякопункту – один стілець, один стіл і табуретка. Більше нічого не було. Потрібно було їхати в Москву, добиватися якихось меблів – оце й було моє перше завдання. З Москви поїхав на станцію Чоп, де був меблевий завод. Добирався із залізничної станції на платформі, яку тягнув трактор, бо багнюки було по коліно. Вагон меблів мені пообіцяли відвантажити. От таке було перше відрядження. А далі з відряджень не вилазив. Цех же будується, а документації нема. Дніпропетровський проектний інститут дав документацію, а на котельню – чернігівський.

Приїхав у Москву, а виявляється, розробка на будівництво цеху була американська. Добре, що я на об’єкті весь час був, то вибрав із запропонованих – можна сказати, вгадав. Домовилися, що документи відправлять зразу. Так що оперативно доставив усе в Смілу. За гроші ніхто ніколи не хвилювався, бо знали, що міністерство багате, все оплатить.

На будівництві не було світла, то третє моє відрядження було в Чернігів за підстанцією. Тож постійно був у дорозі.

Першим технологом прийняли Владлена Івановича Рослякова, який разом з керівниками  склав список, які верстати потрібні. Цех фактично побудували, а тепло звідки? Із заводу «Металіст» провели теплотрасу, але вона не опалювала так, як треба. Тому довелося їхати у Москву, щоб добитися поставки котлів. У вирішенні цього питання допоміг заступник міністра Євгеній Мазур. До речі, його іменем і названа одна із вулиць нашого міста.

Вирішувались питання моментально. Як мені тоді сказали в міністерстві: «Коли так працюють, значить, завод буде».

Потрібне було житло. І перший 100-квартирний будинок будували по вулиці Чапаєва, 2. Місту в ньому виділили 70, а заводчанам – 30 відсотків квартир. Потім був другий будинок, по вулиці Жовтневій – малосімейка, 160 квартир. Тут уже всі, хто мав отримати житло, працювали на опорядженні квартир. У наступному будинку на 160 квартир по вулиці Ржевській, 23 давали ордери вже відповідно до черги. Хоча тут були проблеми з підключенням тепла, бо не було теплотраси. Тож за кілька днів (бо кінець року і могли зняти кошти) знайшли кращого зварника Макара Дахна, дістали труби, кран, забезпечили харчуванням. Працювали день і ніч і в понеділок зранку все з’єднали – траса готова. Провели відкрите засіданя профкому, виділяли квартири. Далі житлове будівництво тривало, будували дитсадок, їдальню.

Серед перших, хто прийшов працювати, були Росляков, Ніна Гнатенко, Микола Іванович Поділа – інженер-будівельник, технік-будівельник Анатолій Яшник, водії Петро Броварський і Іван Боровик, будівельник Анатолій Черняк, охоронець Рожнов.

Із директорів першим був Іван Олександрович Алещенко, потім Юрій Кузьмич Марков, Володимир Пилипович Червяков і Юрій Олександрович Банніков, який дуже багато зробив і для підприємства, і для міста.


Зимовий вечір випускний

Випускний вечір узимку в технікумі харчових технологій національного університету харчових технологій відзначають студенти четвертого курсу денної форми навчання лише однієї спеціальності – організація виробництва. І це робить їх незабутнє свято ще більш особливим. Вся сцена тільки для них, а кожному значно більше уваги. Такий день має бути у житті цих молодих людей щонайменше ще раз, але вже в університеті, де нинішні випускники можуть продовжити навчання, зауважив у вітальному слові директор технікуму, заслужений працівник освіти України, кандидат технічних наук Олександр Хоменко.

Від імені міського голови Вадима Решетняка винуватців свята привітав керуючий справами – заступник міського голови Олександр Головченко, а випускниці Анастасії Глуховій вручив грамоту відділу у справах сім’ї та молоді, фізичної культури і спорту.

«Новоспечені» молоді менеджери впродовж трьох з половиною студентських років не лише здобували обраний фах, а й ставали переможцями і призерами різних конкурсів, змагань, дебатів, КВК. На випускному вечорі вручено заслужені дипломи, грамоти, сказано велику кількість компліментів, а батьки про своїх дітей почули найкращі відгуки та отримали листи-подяки. У боргу не залишилися і випускники – своїм викладачам подарували чимало приємних моментів і найкрасивіші квіти.

Для молодих спеціалістів з організації виробництва розпочався новий етап життя, а решта четвертокурсників ще півроку житиме в очікуванні свого особливого випускного вечора.

Наш кор.

no images were found

.


Вулиця Перемоги

P1090200

Краєзнавчий проект: вулицями рідного міста

Гімназисти продовжують працювати над історико-краєзнавчим проектом «Вулицями рідного міста» за інформаційної підтримки газети «Сміла» та телекомпанії «Сміла-ТV». Школярі досліджують за різними джерелами архітектурні пам’ятки та визначають стратегічне значення вулиць, порівнюють їх минуле та сьогодення. Сьогодні до уваги читачів чергова розвідка гімназистів.

Вулиця Перемоги увічнила перемогу у Великій Вітчизняній війні. А до цього звалася Свічною. Воно й не дивно, бо впиралася прямісінько у свічний і миловарний заводи. Була вона удвічі коротшою: приблизно від Свердлова до міськрайвідділу внутрішніх справ. А далі до залізничної колії пролягали орні землі Смілянської економії. Тоді на Свічній вулиці розташовувалися приватні садиби.

Сьогодні ж значення вулиці зросло завдяки наявності на ній міського відділу освіти, друкарні, редакцій газет «Сміла» і «Смілянські обрії» й згаданого раніше міськрайвідділу внутрішніх справ, про історію якого можна дізнатись у першому в області музеї міліції.

До лютого 1917 року в Смілі діяла жандармерія. На вулиці Поліцейській (нині вул. Свердлова) знаходився поліцейський околоток.  Радянською владою для охорони правопорядку та боротьби з контрреволюцією створюється Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС). Приміщення розташовувалося на теперішній вулиці Леніна на місці хімчистки. Озброєні лише револьверами та шаблями, правоохоронці вели рішучу боротьбу з ідеологічними противниками і порушниками громадського порядку. Першим начальником Смілянського райвідділу міліції був Омелян Сахацький, його портрет знаходиться у музеї міліції серед інших старих фотографій, які розповідають про перші кроки смілянських міліціонерів.

Цікаво, що після громадянської війни одним із найважливіших завдань для них стала боротьба з дитячою безпритульністю. При відділах міліції було створено дитячі кімнати, дитячі притулки. Смілянські міліціонери мужньо билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, багато з них загинули. Окрема героїчна сторінка – участь 30 працівників у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Смілянські міліціонери – зразок відданості справі охорони правопорядку та захисту прав громадян. Чимало з них за мужність і самовідданість відзначено високими урядовими та відомчими нагородами. Вдячне місто шанує своїх героїв. На подвір’ї встановлено пам’ятник тим, хто загинув під час виконання службового обов’язку.

На сучасній вулиці Перемоги розташовано кілька цікавих архітектурних експериментів: химерний ресторанчик «Етуаль» у плавних лініях, перша в місті 9-поверхівка, зведена за чеським проектом 36 років тому, напівсферичний магазинчик, який у народі звуть «черепашкою» і піцерія «Сицилія» у формі капелюха часів Наполеона. Тут знаходиться швейна фабрика, яка сьогодні спеціалізується на медичному спецодязі, а саме приміщення було зведено для першої в місті електростанції 1927 року. За цією ж адресою «прописаний» міський парк культури та відпочинку, про який ми розповімо окремо.

Однією з візиток нашого міста є Тясминська гребля. Вона відділяє центр міста від мікрорайону Загребля, тобто «за греблею». Ось як описує Смілу, подорожуючи у 1781 році Україною, французький мандрівник Жан Генріх Мюнц: «Сміла – головне місто серед 40-50 сіл на Україні. Містечко дерев’яне, населене селянами. Міст збудований із товстих колод смерек… По той бік річки край родючий і дуже гарний, ґрунт глинистий, місцями піщаний. У річці багато риби, окраїни рясніють деревом, пахнуть медом, воском.

Землі, які належать місту, мали більше 12 квадратних миль площі. Міст має одну тисячу кроків точно виміряних».

Чесно кажучи, місцеві крає­знавці мають певні розбіжності стосовно місця знаходження такого великого мосту. За однією версією, він знаходився дорогою на Черкаси, за іншою – саме тут. Це була заболочена територія, яка під час весняних повеней затоплювалася водами Ірдиня і Тясмину.

На карті землеміра графів Бобринських Івана Дороганевського бачимо Яхнову греблю.

Відомо, що 1786 року князь Ксаверій Любомирський відписав у володіння смілянському селянину Давиду Хребтенку сінокіс у Яхновому яру, так у нащадків з’явилося нове прі­звище. Пізніше родина кріпаків Яхненків викупилася з неволі у власників містечка князів Самойлових завдяки надзвичайній працездатності та кмітливості. Викуп з кріпацтва на той час коштував 200 карбованців за людину – дуже великі гроші, адже на той час корець жита (25 кг) коштував 10 копійок, корець пшениці – 40 копійок, а віз кавунів – карбованець.

Уся родина стала вільною, починаючи з Михайла Яхненка. Джерела свідчать, що на викуп глава сімейства не пошкодував навіть намиста дружини. Згодом у неї буде не лише намисто, бо родина розбагатіла. Яхненки взяли у борг 600 рублів та орендували у Самойлова два водяні млини на Тясмині. Так зароджується прибутковий бізнес, а назву греблі назавжди пов’яжуть з іменем родини. І дотепер її інколи звуть Яхновою. Яхненки настільки розбагатіли, що голодного 1830 року щодня годували 10 тисяч бідняків. На кінець XX століття з одного боку греблі знаходився випас Смілянського лісового управління, з іншого – Тясминська водойма. Одне з пояснень назви річки походить від слова «тасьма» – стрічка. Дивовижно романтично: наче тасьма, вплетена у довгі коси красуні Сміли.

Мандрівник Освецим 1643 року, майже чотири століття тому, напише у своїх щоденниках про враження від величезного смілянського ставка. Його довжина від греблі до залізничного мосту – 4 кілометри! Звідси відкривається найкрасивіший пейзаж Сміли, його досить часто експлуатують для написання картин, створення календарів та сувенірної продукції.

Цікавий факт: ми звикли до спокійного Тясмину. А ще сто років тому, за відсутності дренажної системи, у міжсезоння смілянськими вулицями плавали на човнах. Найстрашніше лихо сталося в сере­дині лютого 1900 року: вночі намело метровий шар снігу, вдень зненацька потеплішало, води річки піднялися на 2 метри, затопило півсотні дворів, виднілися лише дахи, на поверхні плавали речі та худоба, жителів рятували на човнах. Натиском води знесло і Яхнову греблю.

Такі жахливі надзвичайні ситуації траплялися досить часто. І лише 1957 року газета «Черкаська правда» повідомила, що у зв’язку із закінченням 5 серпня будівництва сучасної Тясминської греблі покладено кінець затопленню водойми Ірдиня.

Жителька Сміли Тетяна Цибко пам’ятає стару Яхнову греблю, вона була на кілька десятків метрів ближче до парку. Береги з’єднував дерев’яний місточок. Кажуть, якщо парубок наважувався провести дівчину з іншого району, як покарання від місцевих хлопців потім вимірював довжину містка коробкою сірників. Цікаво, скільки часу пішло б на вимірювання сучасного мосту? Кажуть, для нової греблі міняли русло Тясмина.

За мостом – дороги на Сунки і Кам’янку. Вулиць як таких не було. Одна отримала ім’я Литвинова, друга – 60-річчя СРСР пізніше, під час забудови приватними будинками.

Максим Максимович Литвинов – псевдонім Меєра-Геноха Моїсейовича Ва́ллаха, радянського діяча, дипломата, учасника Жовтневої революції.

Починалася вулиця Литвинова скасованим цвинтарем, буквально через кілька десятків метрів наприкінці 19 століття закладено нове єврейське кладовище, тепер теж скасоване, адже більше 100 років минуло…

З іншого боку знаходився садово-квітковий заклад Островського, а на місці шостої школи було місце, де набирали глину й пісок, як і описував мандрівник Мюнц. Ще далі – орні поля, стежка до водопою і цегельний завод, про який нагадує Цегельний провулок. Сучасну міську лікарню з поліклінікою збудовано на околиці Сміли 1969 року. 

Гімназисти-дослідники Анастасія Лозова, Діана Морозова,

Дар’я Глушко, Дарина Коломиза, Валерія Прядко

no images were found