Вірність державі важливіша за гроші

У військову частину, яку у нас називають «на локаторах», прийшли служити з Криму троє військових-контрактників – смілянин Артем Васильєв, Андрій Спіцький з Миколаєва та Андрій Харченко з Кіровоградщини. Вони одні з останніх залишили півострів, а приїхавши у Смілу, два названих брати (так називають себе Артем та Андрій Спіцький) розповіли про події, учасниками і свідками яких були, про те, що відчули, що розчарувало і що вразило.

А розпочали розмову словами: «Нас у Криму багато агітували, щоб залишалися, провокували, обіцяли зарплату у 3 рази більшу – 15-16 тисяч гривень. Але продати Батьківщину за гроші не можна – це наша принципова позиція».
І хлопці не зрадили присязі, яку дали на вірність Україні ще тоді, коли у 2004 році їх призвали на строкову службу. Артем ішов в армію зі Сміли, тут він народився, закінчив гімназію ім. В.Т. Сенатора, служив у Мурманську в Росії, потім у Феодосії, двічі укладав контракт, у Криму прожив дев’ять років.
На рік менше військового стажу у його друга Андрія. Артем зізнається, що Андрія загітував їхати після Криму у Смілу. Покинути армію у них навіть думок не було, бо переконані: «Якщо, не дай Бог, щось почнеться в країні, то хто буде її захищати? Такі, як ми».
Хлопці готові вчити молодших і менш досвідчених, адже вважають, що знань і вмінь уже мають чимало – пройшли нелегкий військовий вишкіл під час строкової служби, який загартував на всі сто. Пишаються тим, що потрапили за контрактом у Феодосійський 50-й зенітно-ракетний полк.
– У нас був один з найсильніших двохсотий дивізіон, – з гордістю розповідають Андрій та Артем. – Територія 250 гектарів. Комплекс дального ураження, радіус ураження 255 кілометрів. Станція виявлення така, що видно берег Туреччини. Літак НАТО піднімається, і ми його бачимо. Нашу «двохсотку» скоротили. А її американці боялися, усі боялися. Її порізали на металолом. При мені болгаркою різали – сльози виступали, бо на цій техніці служив, вкладав свої гроші, ремонтував, фарбував. Знаєте, комплекс ламповий був, такі лампи, як в старих телевізорах, то ми підемо на базарчик, купимо, замінимо, старалися, як могли, все було боєздатне. Ми могли оборонятися. Коли прийшли росіяни, ми їх називали «марсіани» – одягнені, взуті, повна екіпіровка, автомати, подивилися на наші автомати, сміялися, мовляв, як ви з них ще стріляєте, у нас такі вже давно в музеї.
Артем раз у раз повторював, що їм було морально дуже важко: «Ми складали присягу Україні і в українській формі під триколором ходити не будемо. Господарі вигнали з найманої квартири і слів не добирали, мовляв, бандери, повертайтеся до себе на батьківщину. Я почав курити, цигарку за цигаркою. Бачив, як один за одним йшли дев’ятнадцять БТРів. Жах. Жили в казармах, коли обрізали Крим, фінансування ніякого, їли саму «мівіну», консерви, що Бог пошле. Взагалі, нам і досі зарплату не виплатили. Відкрию секрет, що Андрій навіть заклав обручку, бо треба були хоч якісь гроші».

Останні тижні служби у Криму показали, хто є хто. Хлопці просто ошелешені поведінкою багатьох людей, з якими працювали пліч-о-пліч, як кажуть, їли з однієї тарілки, ділили шматок хліба.
– Соромно – з 250 чоловік полку в Україну повернулося 15, із 60 чоловік дивізіону – один лейтенант і три контрактники. Просто не міг повірити, що офіцери, які прищеплювали нам любов, патріотизм, потім зривали український прапор, – з болем пригадує Артем. – Я підійшов, кажу: «Не рвіть, віддайте». Забрав, нашив на прапор шеврон своєї частини – тепер це моя пам’ять. Один із ­командирів, який там залишився, пояснював свою позицію тим, що складав присягу «не украинскому народу, а Советскому Союзу, поэтому не считайте меня придателем. Крымский народ является украинским народом и мы остаемся защищать украинский народ». А інший не міг покинути квартиру з індивідуальним опаленням.
Пригадують і хлопця з Кіровоградщини, який вирішив залишитися у Криму і шукав репетитора, щоб вивчити російську. На запитання, а що будеш робити, як Крим Туреччині відійде, відповідав: «Буду турецьку вчити, мені добре там, де добре платять».
Але були й інші, які викликали почуття поваги. Серед знайомих Артема і Андрія є корінні феодосійці із десантно-штурмової роти (це та рота, що гине в бою першою), вони не залишилися в Криму, сказали, що не перебіжчики і не «крысы», а вірність важливіша за гроші.
Наші співрозмовники з вдячністю розказують про людей, які їм допомагали й підтримували. Зокрема, дніпропетровцям, з якими грали і спілкувалися в Інтернеті і які, коли знадобилося, привезли вночі на вокзал величезний пакунок продуктів; випадковим знайомим, які підвезли із станції Тараса Шевченка до самісінького під’їзду. Щиро зустріли Артема Васильєва й у гімназії, раділи, що такого патріота виростили. Допомогли йому і у паспортному столі. Та й власниця будиночка, який зараз найняли військові у Смілі, не взяла передоплати.
Андрій не шкодує, що послухав названого брата і приїхав у Смілу. Перше враження – це затишне красиве містечко, де живуть привітні люди. У військовій частині теж усе гаразд, і хлопці вже розпочали службу. Щодо подій на Сході України, впевнені, що там розігрується такий сценарій, як і в Криму, але шахтарі свій край не віддадуть. У Артема у Феодосії залишилася трирічна донечка, яку він дуже любить і хоче, щоб вона була щасливою там, а він з України все для цього зробить. Бо, на думку цих двадцятисемирічних військових, в України є потенціал, тільки треба викорінити корупцію.
Багато хто, дізнавшись, що Артем і Андрій солдати з Криму, їм кажуть: «Ви для нас, хлопці, герої». Їм приємно це чути, але героями вони себе не вважають. Артем говорить, а Андрій готовий підписатися під кожним словом друга:
«Я не продався, бо не хочу, щоб моїм батькам казали, що ваш син зрадник, продав Батьківщину за гроші. Я хочу, щоб мої батьки пишалися мною. Я залишився вірний присязі і буду служити в Україні, я тут народився».

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *