Ніколи не думав, що буду полемізувати з почесним краєзнавцем, філологом, членом смілянської топонімічної комісії Володимиром Нікіфоровим. Ще й з приводу видатного живописця Іллі Рєпіна – художника-епохи, який був наділений дивовижною здатністю „реагувати” буквально на все навколо. Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції – Рєпін на все „відгукнувся”. Але „Футурологічні зазначки” Нікіфорова, які принижують постать геніального художника, викликали спочатку гірку посмішку, потім іронію, а тоді й бажання відповісти.
Отже, по-перше, треба бути уважним. Я не проти того, щоби вулицю Рєпіна перейменували на вулицю Пасхаліна. Я проти того, щоби вулиця Рєпіна взагалі зникла з мапи нашого міста. Адже у нас, згідно з законом, треба перейменовувати стільки вулиць, що і на Рєпіна вистачить…
По-друге, я так і не зрозумів причину неприязні пана Нікіфорова до Іллі Рєпіна. З тексту можна зробити висновок: це через те, що той буцімто занапастив царя, а потім ще й поклав край існуванню СРСР, який, як можна зрозуміти, дуже дорогий серцю нашого поважного члена топонімічної комісії. Що ж, кожному, як то кажуть, своє. Весь світ захоплювався і захоплюється картиною Рєпіна „Иван Грозный и сын его Иван” і тільки цар Олександр III висловив незадоволення, та, як бачимо, ще смілянин Володимир Нікіфоров.
Зрештою, негативні зауваження Нікіфорова щодо Іллі Рєпіна дивні й тому, що в Радянському Союзі, який так увійшов у серце нашого краєзнавця, художника, по суті, канонізували і вважали національною святинею. Його картинами „Не ждали”, „Бурлаки на Волге”, „Отказ от исповеди”, „Манифестация 17 октября 1905 года” й іншими ілюстрували шкільні підручники. Не дивно, що питання про його повернення з Фінляндії, де він жив після більшовицького перевороту, розглядалося в СРСР на найвищому рівні. А за висновками одного з засідань Політбюро Сталіним була внесена резолюція „Дозволити Рєпіну повернутися в СРСР, доручивши тт.. Луначарському та Іонову вжити відповідних заходів”. У листопаді 1926 року Ілля Рєпін навіть отримав листа від наркома Ворошилова, в якому той вмовляв його повернутися. Але художник на жодні вмовляння не йшов і їхати в СРСР навідріз відмовився.
Напевне, не дарма. Саме в цей час доньку й онуку Іллі Рєпіна, які жили під Вітебськом, виселили з власного будинку і внесли у списки для відправлення до Сибіру. Напевне і йому б не вибачили (а Нікіфоров, схоже, не може вибачити й досі) його історичного полотна „Большевики. Солдаты Троцкого отнимают у мальчика хлеб”. Тому й пише почесний краєзнавець футурологічні зазначки, у яких заявляє, що не хоче жити на вулиці Іллі Рєпіна. І плювати йому на всесвітню славу художника, на те, що на таких вулицях живуть навіть у Москві і Петербурзі, в багатьох інших містах Росії. Мабуть невідомо москалям те, про що з нами ділиться смілянин Нікіфоров: Рєпін долучився до розвалу СРСР… До речі, футурологія – це наукове прогнозування майбутнього. Неологізм Нікіфорова „зазначки” залишимо на його совісті. Але що наукового у своїй замітці передрікає Нікіфоров? Нічого! Навпаки, він повністю занурений у минуле і знає, що Рєпін жив на вулиці Калмицькій, але не второпає з яких козаків той походив. Спеціально для почесного краєзнавця повідомляю: з українських козаків. Нагадаю також, що козаками у нас називали вільних воїнів. Тож не дивно, що його батько – військовий поселенець із козацького роду Ріпа – відслужив 27 років, брав участь у трьох військових кампаніях, мав нагороди, але так і не став навіть унтер-офіцером, бо у перші дні солдатчини дав відсіч нахабному начальству і був занесений у „штрафні” списки. Та й сам Ілля Рєпін усе життя був вільною людиною, через що, власне, й не повернувся в СРСР. І про своє українське козацьке походження він пам’ятав до скону. Тому навіть на схилі літ, живучи у Фінляндії, не забув української мови і в 1928 році (на 84 році життя) починав листа Гіляровському такими словами: „О друже мій, дорогий Козаче! Як Вас Бог милує?”. Зрештою, й остання картина у житті, яку він малював, була „Гопак”….
Не вірю я також чомусь, що пан Нікіфоров читав книгу Рєпіна „Далёкое близкое”, в якій він писав не про те, про що той каже, а сформулював принципи своєї роботи. Саме у ній він написав відому тепер усім фразу „Про смаки не сперечаються”…
Ну а стосовно натяків на злодійство Іллі Рєпіна, який начебто своїми портретами вбивав зображених на них людей, то це взагалі якесь мракобісся. Так, випадки, про які згадує Нікіфоров, мали місце. Але я певен, що всі згадані ним „жертви” художника їли того дня хліб. Може саме це стало причиною їхньої смерті?.. Абсурд, скажете ви, шановні читачі, і будете праві. Але таким самим абсурдом є і те, що написав Нікіфоров. Адже, приміром, всесвітньовідомий портрет Модеста Мусоргського, на смерть якого посилається футуролог Нікіфоров, художник малював чотири дні, по суті, на смертному одрі композитора в Ніколаєвському військовому шпиталі. Рєпін створив величезну кількість портретів і абсолютна більшість зображених на них людей жили довго і щасливо. Лише Льва Толстого протягом десятиліття він малював не один раз. А, приміром Володимир Стасов, після того як його намалював Рєпін, прожив 33 роки, Василь Полєнов – 50, а Керенський ще більше! Зрештою, він писав автопортрети, малював своїх дітей, дружин, і вони після того не вмирали…
До речі, подібні міфи можна знайти і в книгах про багатьох інших видатних художників. Бо завжди є Нікіфорови, котрі порпаються не в мистецтві, а в плітках, шукають збіги і радіють, коли можуть хоч таким чином вкусити велику людину. Мабуть їм здається, що й вони від того стають більшими. Тож подібне писали про Рембрандта, Рубенса, Боровиковського, Перова, Сєрова… Найвідоміший приклад: Леонардо да Вінчі не встиг завершити портрет Мони Лізи Джоконди. Вона померла… .
Тому я підкидаю любителю містики Нікіфорову ще одну таємницю Іллі Рєпіна. Хай він її розгадає. Отже, цього року користувачі соціальних мереж помітили схожість головних героїв картини Іллі Рєпіна „Богомолки-странницы” (1878 р) з президентом Росії Володимиром Путіним і міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим. І це не фотожаба. Кожен може пересвідчитися в цьому сам. То що це: збіг, чи пророча сила мистецтва і геніального Іллі Рєпіна, пане Нікіфоров?

Олександр ВІВЧАРИК,
журналіст року в Україні за версією Національної спілки журналістів України, член Національної спілки краєзнавців України