Цими днями 20 років тому смілянський письменник, визнаний майстер ліричного слова і гумору Анатолій Тимофійович Горбівненко був прийнятий до Національної спілки письменників україни. Про цю пам’ятну у його житті подію нагадує психолог ДНЗ №57 Тетятна Вдовиця, присвячуючи  письменникові свій

 СЮЖЕТ

Якщо борошно є – хліба напечеш. Якщо зібрався на базар з грошима – скупишся. А якщо письменнику писати хочеться, а сюжету немає? То мерщій  у маршрутку. У місцевий громадський транспорт.

О, як він гарно напише. Слів у голові, як у бібліотеці книжок, а сюжету немає… Довго голову ламати над неіснуючим сюжетом письменникам не можна. Чому? Тоді – зникає бажання. Кажуть, не приходить муза. Або сюжету немає – муза пішла. А як сюжет є – муза на повну котушку допомагає письменнику народжувати нові твори. Вона не дає йому спати. Піднімає з теплого ліжка, вмикає світло і дає в руки зошит і ручку. І як курчата з-під квочки, одна за одною, думки луп-луп-луп. Тільки рука і встигає писати. Так-от, у маршрутку! Там тих сюжетів – хоч греблю гати. Встигай тільки запам`ятовувати.

А ще, знаєте, є такі письменники, котрі принципово пишуть тільки за подіями, які дійсно були у їхньому чи чиємусь житті. От не люблять вони вигадувати. Називають речі своїми іменами. І навіть псевдоніми собі не вигадують. Ось такі вони – і крапка. А потім художнє слово припишуть до історичного факту, то вже і читач відчуває дійсність тих подій. Так сльози на очі й давлять, ковтати важко, як при застуді.

Так-от, як у маршрутці поїздити, особливо вранці, з тими людьми, що на роботу на 8.00… О-о-о! Та ще набиту пасажирами, під самісінький люк… О-о-о! Так трапилося і того ранку.

Їхав один письменник у маршрутці, а вона така переповнена, що й дихати важко. А ще ж треба, щоб людина на наступній зупинці зайшла, а потім ще зайшла. А потім: «Пройдіть на середину!» І вже, знаєте, на тій середині тісніше, ніж зрілій горошині в стручку. А на вихід одна-дві людиночки вийде десь біля «Крамниці», а так всі на вихід аж у центрі. І вже якось дихається через раз. А письменнику що? Він же сюди за сюжетом сів, точніше став. Бо знаєте, зараз молодь вихована не вся. Рідко хто місцем поступиться. А ще – у вухах навушники. Іноді на увесь автобус по телефону розмовляють. Навіть не соромляться деякі речі говорити. Та що там говорити – кричать на весь салон. Або ведуть розмову: повернуть голову обличчям до вікна, кивають, наче з усім погоджуються. Ну навіщо їм у салон голову повертати, там же люди стоять, їм аби посидіти. А як обличчям до вікна – то совість чиста. Або так гучно музика гримить, що аж вуха дрижать, як шибки в хатах, коли товарняк їде.

Сюжет, сюжет.

Люди зараз стали голосніше говорити у міському транспорті. Раніше так не говорили. От і сюжет легше почути можна. Стій собі спокійно і слухай готове.

У міжміському – муза засне. Там як? На перший рейс грибники сядуть, все Старосілля обійдуть, на вечірній рейс наче в пакет з грибною приправою потрапив. Письменник до вікна голову поверне – гриби, під ноги гляне – гриби, а на гальорці замість пасажирів – відра з грибами. А сюжет? Грибники зморені. Цілий день свіжим повітрям дихали. Поки до Сміли доїдуть, трохи подрімають. У них ні ноги ні язик не ворушаться. А ще ж гриби чистить і варить. От і відпочивають люди. Цінять кожну хвилину. Знають, як економити свою енергію. Де ж той сюжет візьметься? То сапи, то розсада, то ягоди, то фрукти, то гриби… Ну, як то кажуть, можна, але ні в якому разі не в ранковий і вечірній час. В обід ще можна, люди не такі зморені. Але то вже інша історія буде. А зараз людина їде в міській круговерті сучасного життя. Їй треба почути все, але взяти лише те, що впаде глибше в душу.

А водій що? Їде по своєму маршруту:

• На вихід є?

Мовчать.

З мосту, як з гори в дитинстві на санках. Швидкість збільшується… Трамплін. Гоп. Їде накатом далі переповнений автобус. Гойда-гойда. Так  би до самого центру і їхав би. Подумали всі, крім тітоньки, що тиснула на кнопку, яка не запищала. І заодно трималася, бо триматися ж таки за щось треба. Потім вона гучно оголосила, що виходить.

Тпр-р-р… Трісь… Гуп… Зупинився водій далеко не на зупинці. Отримав у свою адресу жіночих ласкавих слів, поїхав далі.

До цієї миті вже кілька сюжетів, як схід сонця,  вимальовувалося у голові письменника. Але… Навіщо тій жінці було виходити біля інтернату? Так гарно їхали. Ну, знаєте, як несподівано хтось щось вигукне. У всіх людей нервова система різна.

То вже вирішив письменник  у вікно подивитися. Де їдемо? Вголос не скажеш, бо сам, без товариша. А в голові так собі запитав, та й глянув. А що ж там роздивитися можна? Так заверещала, що в очах потемніло,  а у вухах і досі пищить, неначе хто петарду вкинув. Стоїть письменник, вдивляється у те вікно, дихається через раз, бо в серединці ж стоїть, вдивляється – нічого не видно. Але потроху легше робиться.

Автобус знову накатом, гойда-гойда.

• Мужчина! Що ви на мене так дивитеся? Ми що, знайомі?

Чоловік вдивлявся у запітніле вікно, а на пасажирів не звертав уваги.

• Ви що, на мене так і будете дивитися?

Жіночка почала нервово поправляти зачіску і до пасажирки під вікном промовила: «Шо за народ пішов…».

Ось саме зараз письменник зрозумів, що звертаються саме до нього. Відповісти одразу якось не вийшло, після її першої репліки. А от друга – була груба, неотесана, навіть образлива. А він же письменник. Вихована людина. У нього поки слово з уст зрониться, він його відредагувати встигне. А що скажеш жінці? «Вибачте, я на вас геть зовсім не дивився. Навіть уваги не звертав. Так просто, у вікно глянути хотів, подивитися, де їдемо?» Так не можна відповідати жінці. Образиться. А за що вона його так образила? Як би йому зараз були доречні навушники у вухах. Можна було б і не відповідати. Махав би головою, погоджувався.

Таке враження у письменника склалося, що нібито всі пасажири на нього дивляться і чекають відповіді. Чого ж це він так витріщився на нещасну пасажирку? З якого дива? Якщо навіть не знайомі?

Їла поїдом колюча репліка «Шо за народ пішов?» Але чоловік – майстер слова. Не звик рідну мову ображати ні думками, ні вимовою. А тут – жінка… .

• Гарна, то й дивлюся, – сказав письменник.

До цього йому здавалося, що ніби всі пасажири були на боці жінки. А тут взяв, так сказав. І відчув теплі погляди на собі.

А що жінка? Щоки стали червоні. В автобусі душно,  майже все повітря видихали. Жарко їй стало. Біля «Ліцею» вийшла.

Місце звільнилося. Поруч стояла молодь. Письменник ще трохи вагався, обводячи поглядом стоячих пасажирів, нібито визначав їхній вік. Потім присів на тепле вільне місце і,  вже маючи кілька сюжетів, з посмішкою вийшов у центрі Сміли…