Де б не були, що б не робили, завжди будьмо людьми сильного характеру. Стараймося не сіяти зневіри й смутку. Підтримай, підбадьор, допоможи тому, хто поряд. А тим більше, коли ти лікар. Коли ти – це остання надія на порятунок, ниточка, яка пов’язує людину із життям.
Хірург-травматолог, заступник головного лікаря районної лікарні ім. Софії Бобринської Вадим Йосипович Козловський не міг залишитись осторонь, він вирішує їхати на війну.

Його зараховують до Першого добровільного шпиталю ім. Пирогова. Вадим Йосипович допомагав бійцям та жителям Новоайдара, Попасної, Щастя, Трьохізбенки, Бахмутівки, Побєди, Гречишкіно. А доводилось оперувати під мінометним та гранатометним вогнем, не знаючи, чи виживеш сам чи ні: на операційному столі хворий, якого не можна полишити і заховатись у підвал. Особливо багато операцій довелось провести у Попасній, по декілька багатогодинних операцій щоденно. За місяць лиш в цьому населеному пункті провів до 70 операцій.

Медикаментами забезпечувала держава та волонтери. Волонтери допомагали також продуктами та необхідним обладнанням.

Вадим Йосипович не залишив без уваги дітей. Він разом з івано-франківськими волонтерами відвіз продукти харчування, іграшки та книги в Новоайдарівську загальноосвітню школу-інтернат, надав її вихованцям медичну допомогу. Діти були безмежно раді.

Ставлення місцевого населення різне. В Попасній не було негативних випадків. Багато там росіян-переселенців, донських козаків. Люди були до сліз вдячні.

Велику силу на Сході мають засоби масової інформації, їх по силі можна порівняти із тими ж танками та гарматами. Якщо слухати та дивитись місяцями російське радіо та телебачення, то самому можна повірити, що біле – то чорне, а чорне – то біле. Дуже сильно діє путінська пропаганда. ЗМІ могли б швидше налагодити відносини з місцевим населенням, піднімати бойовий дух наших воїнів. Хлопці тримаються, але образливо, кажуть, коли доводиться відступати. На їхню думку, Генштаб і солдати – дві різні армії. Вони кажуть, що часто рішення Генштабу неправомірні, тому що генерали – це генералітет радянської школи, вони не знають, що таке нинішні бойові дії, вони не воювали. Треба до командного складу призначати офіцерів, які загартовані бойовим досвідом.

Захищати країну можуть тільки люди з високою національно-державницькою свідомістю. А щоб більшість громадян хотіла, могла і була готова захищати свою країну, вони повинні розуміти і мати, що захищати: своїх дітей, рідних батьків, мову, історію, свій рід, свою землю-Батьківщину.

Дуже сильно відчувається контраст ставлення до життя, від’їхавши лише декілька кілометрів від передової: потрапляєш ніби в іншу країну. Це ніби дві України. Україна війни – де кров, де жертовність ради товариша, де ти потрібний. І Україна, де триває безтурботне життя, де люди абсолютно не переймаються тим, що там, на передовій, особливо верхівка нашої влади. На фронт з кабінетів не поспішають.

Декотрі громадяни обурюються через те, що забагато пільг атовцям. Ці люди просто не розуміють, яка висока ймовірність повернутися з АТО без кінцівок, очей, контуженим, а може, і взагалі не повернутися. А психологічна травма! В декого посттравматичний синдром триває місяцями, а то й роками.

Зараз смілянин Вадим Козловський повернувся з фронту і працює на попередньому місці роботи, спілкується зі своїми медиками-побратимами, але війна змусила його по-іншому сприймати цінність життя.

Людмила ГУРІНЕНКО,

ГО «Територія гідності»