Микола Сніжко змалечку хотів стати машиністом паровоза, агрономом або ж художником. А став – журналістом, віддавши улюбленій справі майже 40 років свого життя.

Народився він у Смілі, на кутку з чудовою назвою  Орел. Як розповідав  Микола Семенович, у ті часи тамтешні жителі називали себе орлами. Під час війни хлопець, намагаючись нашкодити окупантам,  позбувся ока й пошкодив  руку (разом із сусідськими хлопцями створив аварійну ситуацію на залізничній колії, де щоденно курсував паровозик «Щука»). Закривавленого і непритомного Колю  принесли додому. Допомогу надавали сусідські жінки, які під час війни багато чого навчилися. При чому робили операцію без наркозу, столовим ножем.
З того фатального дня  М.С.Сніжко все робив лівою рукою, а на світ дивився одним оком. Дісталось йому і під час визволення отчого краю від окупантів: з біженцями хлопець потрапив в епіцентр бою, що вівся між Райгородом і Березняками. Отримав тоді кульове поранення в ногу й осколочне – в спину. Життя врятували в польовому шпиталі визволителів. Смілянин Сніжко  починав працювати в газеті «Молодь Черкащини» разом із Василем Симоненком (їх столи протягом двох років стояли поруч).
Нерідко висвітлював молодіжну тематику Смілянщини. Потім були – «Черкаська правда», «Село та люди», інші часописи. Постійно підтримував творчі та дружні стосунки з журналістами «Червоного стягу» (нині «Смілянські обрії») Петром Парахонею, Олександром Шевченком та Степаном Маруничем. Написано ним тисячі газетних матеріалів, кілька книжок. Своєрідним заповітом онукам і правнукам стали оповідки «Рани і шрами», де є такі слова: «Життя – це боротьба. А в боротьбі не обійтися без ран і шрамів. Треба вчитися загоювати їх і боротися далі».
Він не став машиністом, бо, з відомих причин, дороги в ремісничі й фабрично-заводські училища для нього не існували. Юнак добре навчався у школі, був редактором загальношкільної газети «Клас!» Подальшу долю Сніжка вирішило, напевно, перше в житті інтерв’ю з повним кавалером орденів Слави, Героєм Соціалістичної праці Максимом Величком.
«Ми його дуже любили,  – пригадує Микола Семенович. – Мені, як редактору стіннівки, Максим Костянтинович дарував фарби, пензлі, плакатні пера, ватманський папір та інші потрібні речі. Свою статтю-інтерв’ю я назвав «Смілянський максимум». Перечитував Величко її кілька разів, а потім і каже:  «Ти написав краще, ніж я тобі розповідав про війну…».
Сніжко, коли став журналістом, ще не раз писав про Максима Костянтиновича – працелюба, активного громадського діяча, чудового сім’янина. Діти відважного фронтовика виросли прекрасними людьми. Він виховав і прийомного сина        (колишнього безпритульного), який став офіцером. Після смерті Величка група журналістів області, у тому числі – М.С.Сніжко порушили на Смілянському міськвиконкомі питання про перейменування однієї з вулиць на честь шанованої людини. Ніхто, на жаль, їх слів не почув.
До того, як обрати газетну справу, Микола Семенович подався було вступати до Білоцерківського сільськогосподарського інституту, але хлопця не прийняли за станом здоров’я. І все ж він став агрономом: самодіяльним! Разом із дружиною Наталією Михайлівною виростили сад, який називають райським. Квартира їхня вся в квітах. Усе це робили, як каже добродій Сніжко, в три руки. Окрім квітів, в затишній оселі привертають увагу дивовижні картини. Їх стільки, що очі розбігаються. Майже всі сюжети навіяні мотивами віршів або спогадами про Василя Симоненка.
«Саме він у 1961 році прилаштував мене у відділ пропаганди, – говорить Микола Семенович. – Самобутній поет Симоненко був для багатьох з нас прикладом у ставленні до життя…».
Чи не тому головними темами газетних публікацій Сніжка були, зокрема,  історико-краєзнавчі матеріали, які залишили помітний слід на терені журналістики. Не випадково лауреат літературної премії «Берег надії» ім. Василя Симоненка (2006) удостоївся довічної державної стипендії одного з Президентів України.
Коли працював відповідальним секретарем обласних газет, його кабінет нагадував розтривожений творчий вулик. За порадами до «ходячої енциклопедії» (саме так називали Миколу Семеновича колеги) приходила переважна більшість працівників редакцій. Адже наш мудрий земляк досконало знав мову, майстерно володів пером, глибоко розбирався в економіці, сільськогосподарському виробництві, культурі тощо. Тож, як ніхто інший, відчував нове в суспільному житті, заохочував творчі пошуки. М.С.Сніжко намагався, щоб у кожному номері тієї чи іншої газети вміщувались цікаві, проблемні, насамперед, матеріали. Вкрай не любив  поверхових, пустопорожніх кореспонденцій.
Перед тим, як вирушав у відрядження, неодмінно читав спеціальну літературу, радився з фахівцями тієї чи іншої галузі, заздалегідь готував тематичні запитання. На місці, де порушував проблему, «копав» глибоко. Як наслідок, матеріали були читабельними й актуальними.
У сімейному колі  Микола Семенович і Наталія Михайлівна відсвяткували своє «золоте» весілля. Після нього на стінах з’явилася серія картин, де всього по двоє: два лебеді, два коня, два соняхи, два дерева, дві дороги, плюс – сучасні Ромео і Джульєтта. Неабияких ліризму, життєдайності й оптимізму додає картина обдарованого художника,  на якій зображено 6 снігурів. У їх образах – батько й мати, діти Ярослав і Таня, онуки Вероніка й Андрій. Снігурі – красиві й успішні. Діти – з вищою освітою, онуки саме здобувають її. Усі живуть дружно, поважають і допомагають одне одному. Ось воно справжнє щастя родини Сніжків.
Від автора. Кілька місяців тому перестало битися серце талановитої, доброї людини, справжнього літописця Черкащини, патріота незалежної України М.С.Сніжка.
Андрій Глущенко