Смілянка Ірина Яринка розповіла про участь у XV Паралімпійських іграх

dsc_1006-2Смілянка Ірина Яринка представляла Україну на ХV Паралімпійських іграх в бразильському Ріо. Ірина – майстер спорту України з академічного веслування, член збірної команди України з академічного веслування серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату та вадами зору, фіналістка Кубку світу 2015- 2016 років.

Ірино, вітаємо Вас і щиро раді, що смілянка потрапила на Паралімпійські ігри. Як починався Ваш шлях у великий спорт?

– Народилася я на Кіровоградщині. У Смілі живу з 7 років, тобто вже 23 роки. Навчалася у школі №11, одинадцятий клас закінчувала у школі №12. Веслуванням почала займатися з 27 років, вже тренуюся третій рік. Наш смілянин веслувальник Андрій Стельмах після Лондонської паралімпіади 2012 року запропонував мені: «Чи не хочеш спробувати? Нам потрібна дівчина». Ми займалися в одного тренера – Миколи Івановича Баса. Андрій більш професійно, я – для власного фізичного розвитку. Згодом приїхала в Дніпропетровськ на збори. Так і залишилася там (сміється). Маю медалі Кубку світу, інших міжнародних змагань.

Участь у Паралімпіаді в Ріо- де-Жанейро стала для мене вагомим результатом і стимулом, але хотілося б виступити, звичайно, краще. Можливості для цього є. Ми досить молода команда, троє – представники саме з Черкащини, один – з Драбівського району, один – з Черкас і я – зі Сміли, також одна дівчина з Києва і стерновий – чоловік із Херсона. Команда перспективна, сподіваюсь, буде краще далі. Цього року на міжнародній регаті в Італії посіли перше і третє місця. На Кубку світу в Познані (Польща) – третє місце. Торік на чемпіонаті світу у Франції в нелегкій боротьбі стали шостими у фіналі. Там дозволяли виступати лише 8 командам. Із першого разу взяли ліцензію на Паралімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро. Готувалися. Посіли 9 місце серед 12 команд.

– Три роки – це нібито й невеликий шлях у кар’єрі спортсмена, але вже є досягнення та результати… Багато доводиться займатися?

– Два рази на день, 6 днів на тиждень. Це важко, але цікаво. Потрібно витримувати, бо наступного року у нас дистанція 1000 метрів, а ще наступного тисячаметрівку забирають, а 2000 вводять, тож будемо, як і олімпійці, на дистанції 2000 метрів змагатися. Треба вчитися краще розподіляти свої сили, наполегливо тренуватися, віддаватися на всі сто, а то навіть і на двісті. Мені дещо легше тренуватися, можливо через те, що легкою атлетикою, як кажуть, для себе займалася, загартована була. Буває, приходять у веслування з інших видів спорту і не витримують, бо надто важко. А деякі веслуванням займаються півтора року і досягають результатів. Цей вид спорту – високофункціональний, техніка також дуже велику роль відіграє і фізична витривалість. Мені здається, не в усіх вона є на високому рівні, в тому числі і в мене, але дуже цікаво тре- нуватися. Я б навіть сказала, що це елітний вид спорту. А ще досить красивий. Цікаво, що коли сидиш у човні, так не здається, а коли дивишся на відео, збоку, то дійсно гарно.

– Які враження від Паралімпіади, від самого міста Ріо-де-Жанейро?

– Бразилія сподобалася своїми людьми. Особисто для мене вони відкриті такі, доброзичливі, незважаючи на свої якісь економічні труднощі і проблеми. Познайомилася зі спортсменами інших країн. Загалом спілкувалися англійською мовою, тому намагаюсь поліпшувати рівень володіння нею. Треба хоч трішечки японської вивчити, бо у перспективі – Японія, треба тренуватися, щоб гідно виступити там.

– Побажання для юного покоління спортсменів від Ірини Яринки?

– Не боятися починати щось для себе нове. Так, буде важко і буде якийсь біль, втома, але поступово все це приносить радість та задоволення. Головне, не боятись, не сидіти десь там за комп’ютерами і думати, що нічого не вдасться, наванта- жувати себе думками «я не такий» чи «я не можу». На своєму прикладі побачила, що все можливо. Дуже хотіла б, щоб діток, які мають певні фізичні обмеження, батьки в гуртки віддавали. Це якщо і не зробить їх в майбутньому спортсменами, то покращить самопочуття та фізичний стан. Це можна вважати як вид реабілітації. Хочеться, щоб більше дітей та молоді займалися спортом, не соромилися і виходили «в люди». Часом, здається, руки опускаються, але треба знову підніматися, долати бар’єри. Крім спорту, музику ще дуже люблю. Один час збирала марки. Зараз поки що це відійшло на другий план, хо- четься більш зробити акцент на вивченні іноземних мов. Часто почали запрошувати в інші країни у гості, є бажання й до себе запросити, чому б і ні. У нас дуже гарна країна, треба показати її світові.

– Ви певно багато спілкувалися зі спортсменами з інших країн. Що вони знають про Україну?

– Ви знаєте, популярною стала українська мова. У Ріо я бразильців вчила української мови. Приміром, прийшла душ приймати після змагання, питаю, як буде португальською мо- вою «рушник». Вони мені сказали. А потім питають, а як буде українською? Їм так сподобалось і наше «дякую». Просили давати лише українські значки. Спортсмени, наприклад із Таджикистану, Азербайджану, Молдови, трохи знають нашу мову. Так, Україну вже трохи знають, треба більше її популяризувати, не плакатися, що нам важко і таке інше, не без цього, проблеми завжди були і будуть, треба більше щось привносити кращого. У нас багато місць, які треба показати світові.

Ірина Яринка показує пам’ятну медаль.

– Ось така пам’ять залишиться від Паралімпійських ігор. Мені подобається команда і тренер чудовий. Велика вдячність Валерію Сушкевичу, голові Паралімпійського комітету, а за «закалку» характеру – Миколі Басу, він завжди казав мені: «Вір у себе – і все вдаватиметься».

Інтерв’ю взяла Людмила СКОРОХОД

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *