Коли проходиш через прохідну Смілянського машинобудівного заводу, погляд зупиняється на великому камені з чорного граніту, на якому золотом викарбувані імена заводчан, що не повернулися з війни.

Серед імен – Іван Антонович Вакуленко. Працював модельщиком, мав добру вдачу і чудовий голос. Народився в співучій родині, батьки та сестри гарно співали.
Одружився на вчительці молодших класів. На початку липня 1939 року з’явився хлопчик, назвали Віталиком. Кумедним ведмежатком ходив по двору, вимовляючи перші, тільки йому зрозумілі слова. Та недовго довелося молодим батькам тішитися первістком. Почалася війна. Іван Антонович, висококласний спеціаліст-модельщик, міг скористатися «бронею», виїхавши із заводом на схід. Та пішов захищати свою сім’ю, свій завод, свою країну.
Не судилося ростити сина. В 1944 році прийшла страшна звістка. Маленький клаптик паперу, а скільки в ньому горя, скільки болю. В 1943 році Іван Антонович Вакуленко загинув при форсуванні річки Сіверський Донець на Харківщині.
Кілька довоєнних фотографій та пожовкла похоронка – все, що залишилося на згадку про татка. Роки стерли з дитячої пам’яті риси обличчя. Пам’ять зберегла лише спомин про міцні татові руки, які підкидали над головою малюка, а той заливався дзвінким сміхом. Та ще ледве вловимий аромат свіжого дерева, яким пахли батьківські долоні.
Вчився Віталій добре. Після школи закінчив Смілянський технікум харчової промисловості. В серпні 1958 року прийшов працювати на завод. Зайшов до деревообробної модельної дільниці – і защеміло десь у грудях, стисло горло. Пригадався запах дитинства, запах теплих батьківських рук. Вагань не було, залишився працювати модельщиком. Часом нелегко було юнакові. Та наполегливий, допитливий, він легко читав креслення, з часом приходили вміння і майстерність. Деревообробні верстати, яких колись, можливо, торкалися батьківські руки, перетворювали дерев’яні бруси в точні деталі моделей. Рубанок, фуганок у вправних молодих руках виконували найскладніші операції.
Одружився з дівчиною, яку вподобав ще зі шкільних років. Ясноока, тоненька, мов билиночка, Світлана стала дружиною. Народилася розумниця донечка. Потім служба в армії, три роки на Півночі. І знову рідний завод, який у той час розбудовувався. З’являлися нові цехи, адміністративні корпуси. Став до ладу і новий ливарний цех. Перейшов працювати на основне виробництво і Вакуленко.
Люди, що працюють у ливарному цеху, напрочуд доброзичливі, працьовиті і дружні. Можливо, вогнем загартована ця дружба. Віталій Іванович і Світлана Федосіївна (вона в цей час вже працювала на заводі у відділі збуту готової продукції) збудували просторий будинок. Дочка подарувала двох соколів-онуків. Забігаючи наперед, скажу, що зараз родинне дерево Вакуленків прикрасила квіточка – маленька правнучка Марійка. Щебетушка, улюблениця усієї сім’ї. В парі, підтримуючи одне одного, вже подолали золотий ювілей.
Понад тридцять років пропрацював у ливарному цеху Віталій Іванович. Від робітника до майстра, до заступника начальника цеху. Вимогливий до себе і до оточуючих, відповідальний, справедливий, користувався в колективі повагою. Не раз був обраний головою цехового профспілкового комітету, членом заводського профкому. Знали, Вакуленко «ковдру на себе тягти не буде», перейматиметься проблемами і потребами товаришів по роботі. З часом лікарі все наполегливіше радили змінити місце роботи. Повернувся до модельної дільниці. Прийшов вже не молодим недосвідченим юнаком, а зрілим майстром. Кожного ранку приходив на робоче місце задовго до початку зміни, щоб спланувати, підготувати роботу значно раніше, ніж прохідна пропустить кількатисячний потік.
Крокуючи доріжкою до цеху, на хвильку призупиняється сивочолий ветеран. В передранішньому зимовому мороці і коли перші промені сонця виграють на золоті граніту, очі самі віднаходять рідне ім’я. Подумки вітається з татом. Біля підніжжя пам’ятного знаку завжди доглянута клумба з яскравими квітами, взимку турботливо розчищені від снігу доріжки. Свято зберігають заводчани пам’ять про тих, хто не повернувся з цієї страхітливої війни.
Понад п’ятдесят сім років стажу на одному підприємстві має Віталій Іванович Вакуленко, вражаюча і дуже почесна цифра. І зараз, коли лунає телефонний дзвінок і виникає якесь питання в молодих майстрів, залишає свої домашні справи, йде на завод і ділиться своїми знаннями, багаторічним досвідом.
Гомоном і сміхом наповнюється оселя, коли збирається вся родина – радо відгукується серце батька, дідуся, прадідуся. Достойно він несе по життю пам’ять про свого татка. Доспівав обірвану війною пісню. Тож доброго здоров’я, дорогий Віталію Івановичу, Вам і Вашій родині, наснаги, добробуту і ще багато, багато весен у Вашому житті.

Людмила ЗОЛОТАРЬОВ