Минулої п’ятниці закінчився підготовчий етап в процесі перейменування топонімічних об’єктів м.Сміла в ході виконання пакету «декомунізаційних» законів, тепер слово за міським головою.
Яким був цей процес? Сказати нелегким – не сказати нічого. Але ми його подолали. І що б там не говорили, а комісія довела свою конструктивність. Звичайно, скільки людей – стільки й думок, і тому комісія не ставила за мету догодити всім.
Будь-яка, навіть найдовша, дорога починається з першого кроку. Для того, щоб наші онуки колись відчули себе великою і вільною нацією, вони повинні знати, якими сильними були наші предки. А для цього комусь потрібно зробити цей перший крок, розвіяти марево «совєтського летаргічного сну». Я далекий від бажання присвоїти собі і очолюваній мною комісії лаври першопрохідця, більше того, хочу подякувати нашим попередникам, комісіям, які очолювали Богдан Скробут та Світлана Дунець, за міцний підмурівок у нашій роботі. Вони гідно пронесли на своєму відрізку шляху прапор відновлення історичної справедливості. Тепер наша черга.
Мені прикро, що переважна більшість людей похилого віку добровільно зреклася своєї батьківщини, свого коріння. На жаль, ці люди, проживши тяжке життя, працюючи за «палички», не маючи вдосталь ні їжі, ні одягу, люди, чиїх родичів радянська влада згноїла в гулагах, так і не зрозуміли, хто насправді їх ворог. Сімдесят років радянської влади – це нікчемно мало в порівнянні з тисячолітньою історією української нації.
Мені прикро, що переважна більшість людей зрілого віку, маючи змогу отримувати більше інформації, ніж дає шкільна програма, не бажає дошукуватись істини. Можна скільки завгодно повторювати, що це наша з вами історія, виправдовуючи своє небажання озирнутись навколо, але історія приниження так і залишиться історією приниження.
Радянська влада, знищуючи цілі покоління свідомих українців, затоптувала родову пам’ять, але в тих родинах, де духовність і самопожертва були більшими, чим меркантильність і страх за життя, вона тліючими жаринками зберігалась і рано чи пізно розгоралась.
Я не знаю, кому і що розповідали їхні батьки, а мені мій, не дивлячись, що комуніст із 1943 року, розповідав і про боротьбу із більшовиками в період 20-х років минулого століття. І про те, як його, шестирічного, разом з усіма односельцями зганяли на майдан до церкви для показових тортур над пійманими повстанцями отамана Чорного Ворона, яким відрубували по черзі руки, ноги, потім голови. Це робили будьонівці, на честь кого було названо вулицю, яку вони вщент спалили того ж дня. Розповідав і про голод 1921 року, і про розкуркулення з колективізацією, і про моторошний 33-й, коли в одній Макіївці за півроку загинуло більше тисячі осіб, і про те, як матері, втрачаючи здоровий глузд, варили на холодець своїх молодших дітей, щоб вижили старшенькі. Розповідав і про те, як примерзав шинеллю до стінки траншеї взимку 41-го, і про те, як наїдали пики і обвішувались орденами «тилові пацюки».
То за таким минулим ми, наші діти і внуки маємо ностальгувати? Чи, може, і далі продовжувати славити організаторів всього мною перерахованого і носити до їх пам’ятників вінки і квіти? Ні, товариство. Або ми з корінням вириваємо із свідомості зазомбованих поколінь пам’ять про псевдогероїв, або у нас буде те ж саме, що в Криму і на Донбасі. Адже мова іде не про старше покоління. Воно, на жаль, хронічно і невиліковно хворе вірусом СРСР і, на жаль, народившись безбатченками, так і помруть без відчуття причетності до України, з ім’ям своїх катів на вустах. Мова навіть не про народжених після 1991 року, бо і багато із них втрачені для України, отримавши той же вірус, зростаючи в суспільстві із збоченою брехнею свідомістю. Мета декомунізації – повернути Україну у свідомість і душі тих, хто народиться завтра. Дати їм шанс вирости свідомими українцями, гордими за своїх предків, знаючими історію своєї землі із її перемогами і поразками, героями і виродками, українцями без комплексу меншовартості.
Те, що ми робимо сьогодні, – нелегка і невдячна справа. Годі чекати порозуміння від людей, які міряють щастя ковбасою по 2.20, горілкою по 3.80 і фуфайками по 9 рублів. Але хтось цю справу має робити, справу на МАЙБУТНЄ.
Анатолій ТЕРЕЩЕНКО