Про історію старшини Івана Журавльова, якого всі, крім матері і найрідніших людей, вважали загиблим в АТО, розповідали телеканали і газети. І ось тепер із героїчним земляком мали нагоду познайомитися і смілянські школярі. Зустріч організувала центральна дитяча бібліотека. Бібліотекарі разом з учнями 4-а класу гімназії ім. В.Т. Сенатора вітали бійця та його рідних щиро, гостинно і по-святковому.
Шановного гостя за українською традицією діти зустріли хлібом-сіллю. Виконали для нього пісні, читали молитву, декламували вірш про любов до України, до рідної землі, патріотизм нашого народу. Іван Журавльов розповів свою біографію. Діти дізналися, що Іван родом зі Смілянського району, села Ротмістрівки. Там навчався, пішов служити в армію, виконував інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Згодом з дружиною та трьома дітьми жив у Корсуні-Шевченківському, працював учителем, водієм. У числі перших був на Майдані, а після анексії Криму, незважаючи, що в військкоматі йому відмовили, добровольцем пішов у Збройні сили України, потрапив у Національну гвардію.
– Ми одні з перших взяли Слов’янськ і підняли там прапор України, – розповів Іван Журавльов. – Коли зняли прапор ворога і замість нього встановили український, то була наша перша перемога. Вона зламала бойовий дух сепаратистів і підняла бойовий дух наших бійців.
Трохи згодом була ротація, після неї Іван Журавльов призвався у Збройні сили України вже через військкомат і потрапив у Донецьку область, випало служити у розвідувальній роті.
– Були моменти, вкрай тяжкі, коли, здавалося, вибратися живим жодного шансу, але надія на те, що вдома хтось чекає, додавала сил.
Іван Вікторович розповів, що у різних містах під Донецьком виконували дуже складні завдання, зокрема, їх направили і на Савур-Могилу. Цю висоту тримали сім діб, навіть тоді, коли закінчувалися вода й боєприпаси і на відстані 40 кілометрів не було жодного нашого підрозділу.
Згодом засоби масової інформації повідомили, що Журавльов загинув.
Але мама і родина до останнього вірили і сподівалися, що він живий.
– Вірила, що син живий. Його фотографію носила біля серця, вона була тепла – торкаюся,  а вона тепла,   – розповідає Віра Павлівна. – Коли ж повідомили, що Іван загинув і треба їхати на опізнання, сказала: «Я нікуди не поїду, дождуся сина живим». Дзвонила в СБУ, Руслані Лижичко, усім, хто визволяв полонених, усюди сказали, що, на жаль, його немає. А тут дзвонить син Івана і каже: «Бабушка, папа живий!». Це було і  щастя, і радість, і та фотографія – вона увесь час лежить на столі, я дивлюся на неї.
Іван Журавльов майже місяць був у полоні, лікувався в госпіталі. Мама і син зустрілися в Києві. Віра Павлівна зізнається, що його не впізнала – увесь побитий, у шрамах, до нього не можна було доторкнутися, так усе боліло.
Зараз ненадовго Іван Вікторович приїхав додому, незабаром знову на лікування, а далі – на передову. Інакше він не може. Вже й броньований УАЗик закінчує ремонтувати. Ця машина проїхала бойовими дорогами Слов’янськ, Горлівку, Дебальцево та інші міста. На ній приїхав і на зустріч зі школярами у Смілу. Припаркована поряд з дитячою бібліотекою автівка викликала велику цікавість у дітей.
Гімназисти задали воїну та його мамі багато запитань. Разом переглянули відеоматеріали, фотографії. Діти щиро подякували за цікаву розповідь і попросили Івана Журавльова передати його побратимам на передову листи і сувеніри від гімназистів.
– Кожна мати надіється виховати гідного захисника Вітчизни, – звернулася Віра Павлівна до дітей. – Але на той час ми про це не думали, виховували Івана у теплі, у добрі, у ласці. Він добрий, чесний, ніколи нікого не обманював, небайдужий, як вся наша сім’я.  Пишаюся, що в мене є така дитина, такий захисник, але не хочу більше війни, хочу, щоб більше ніхто не терпів такого, як я.
Жінка впевнена: треба вірити попри все. Вона вірила, дочекалася сина живим і впевнена, що за такими хлопцями, як її Іван, буде перемога.

Юлія ХАРЧЕНКО

На знімку: Іван Журавльов та його батьки на зустрічі з гімназистами у Смілі