Сміла відзначає День визволення міста від нацистських окупантів. На урочистостях з цієї нагоди виступив Федір Михайлович Бех. Ветеран розповів про свій бойовий шлях, а коли сказав, що йому вже 98 років і, що має дружину, яка дбає про нього, переповнений зал встав і привітав визволителя стоячи.  Федір Михайлович Бех – це Людина-скеля, Людина-подвиг, сказав  Олександр Головченко, який вклонився ветеранам і передав щирі побажання від міської влади, а ще додав, що перед такими людьми важко сидіти, треба тільки стояти.

Газета «Сміла» постійно розповідає про долю визволителів, чимало публікацій і про Федора Беха.  Зокрема, збереглася розповідь про нього Миколи Кушкового. Кілька уривків з неї.  
         «Федір Михайлович Бех народився 1920 року на Житомирщині. В армію призвали в 1940-му. У Виборгу вчився на танкіста. Тут і війна застала. Старшину Беха направили в розвідку. Воював на різних фронтах, в танкових, артилерійських військах. Був двічі поранений. Закінчив війну 9 травня в столиці Німеччини. Ще служив армії, звільнився у званні майора. Нагороджений бойовими орденами і медалями. Десять років працював головою колгоспу в Запоріжжі, п’ять років прокладав Байкало-Амурську магістраль. За доблесну працю нагороджений трудовими медалями. А всього у ветерана 25 нагород. Федір Михайлович все пам’ятає про війну.
– Пам’ять – це все, що залишилося з сімдесятирічної невблаганної далини. А ще – голоси. Досі звучать звідти… Голоси моїх бойових друзів, ровесників, яких давно немає на світі. Одні загинули на фронтах, інші – вже в мирний час від хвороб, від старості. А голоси їхні молоді, не старіють у моїй вже старій пам’яті. Все чутно. Особливо гірка пам’ять про перший рік війни, жорстокі бої, відступ… Багато полягло. Але з 18 бійців-розвідників загинув один. Напевно, оберігав нас Бог, – говорить колишній ­командир дивізійної розвідки.
– Часто на самоті спогади розривають мені душу тугою за всим, що було і минуло. І вже не повернеться ніколи. Війна пішла вдалину. Зараз перекручують її історію… Але правда про неї глибоко в моїй пам’яті і в кожному бійцеві назавжди. Як тільки згадаю, щось здригнеться в душі – і ось вона, ось перед тобою. І ти в ній, і вона в тобі… З усіма подробицями, подіями, моїми товаришами, – згадує фронтовик.
Слухаючи Федора Михайловича, переконуєшся: так буде до останньої миті, поки живі воїни-переможці. Бо вони були учасниками тих трагічних і героїчних часів.     
– Буває, – продовжує Федір Михайлович, – безсонними ночами бачу своє родове гніздечко в рідному селі Михайлівці, найдорожче для мене. А як мене в тому домі любили… Люблю я і Україну… Треба берегти пам’ять! Не дати зачерствіти серцям!