“Я – колишня гімнастка. Це були часи Астахової, Тітова, Маніної. Про мене писали у журналі “Спорт”. Але чоловік не дозволив продовжувати кар’єру,  хоч сам був тренером зі спортивної гімнастики. Все життя пропрацювала вихователькою у дитячому садочку. Заробленої пенсії не вистачає на життя. Тому пішла працювати двірничкою”.

Ніна Кучеренко осиротіла у чотири роки

“Батька призвали на військову службу у 1941 році, коли мама була вагітна мною. Нам не судилося побачитися. Тоді радянську армію гнали до Дніпра, тато загинув у перших боях. Прийшла похоронка на чоловіків і мамі, і сусідці, тітці Варці.

Моя мати була така, що і кабанів колола, і косила, і на руках мала коні – виконувала всю роботу, яку тоді вважали чоловічою. Жінки її кликали на поміч у господарстві.

Одного разу мати допомагала сусіду перекривати дах. Тоді робили з соломи кулі і так перекривалася хата. У сусіда те не виходило. Мати вилізла, накидала соломи. Ще й покепкувала з чолов’яги. Сперлася на рубіль. А канат був погано закріплений. От вона й зірвалася разом із соломою. І впала на вила. Мені було 4 роки, коли померла мама.

Нас було четверо дітей. Старша – Ганя, рідна нам за батьком. Її, разом із іншою молоддю, погнали працювати у Германії. В той час, як померла наша мама, Ганя повернулася на Батьківщину, вийшла заміж. Брата Миколу не взяли до дитячого будинку у Таганчі, бо був “переросток”. То його приютила Ганя з чоловіком. Коля став трактористом.  Не взяли і мене у дитбудинок Таганчі, бо була замала. Там залишилася середня сестра – Наталка. Мене привезли в Черкаси, потім – у Шполу, Верхню Дар’ївку. Потім нас переправили у Смілу.”

Вона могла стати одеситкою, але чоловік не дозволив

“Я навчилася штукатурити, робити фасади, ліпнину. Було багато практики. Ми робили вокзали в Миргороді та Кам’янці. Потім направили працювати в Одесі. Але чоловік Іван сказав: “Я приїду сам заберу документи”. Так я тут і залишилася. Пішла працювати вихователькою у дитячий садочок.”

Коли чоловіка Івана призвали на строкову службу, він дуже переймався, щоб Ніну  “не викрали”

“Він не дав отримати звання “майстрині спорту”, казав: “Немає чого роздягнутою танцювати перед людьми”.

Ніна чекала повернення милого з армії у його батьків, у селі. Жінка каже, що прожила з чоловіком щасливе життя. Пані Ніна розповідає:

“Онука Яна закінчила “Могилянку”, Академію мистецтв. Зараз вона займається своїм бізнесом. Старший син Іван – майстер спорту, колишній міліціонер, зараз на пенсії. А молодший син Сергій – водій, нині безробітний. Він каже, що його не беруть працювати через вік. А я вдова. Уже 16 років немає Івана Івановича”.

Що надихає працювати?

“Потрібно сплачувати рахунки за квартиру. Хочу допомагати сину, який не має роботи. А що – сидіти на лавочці? Я задоволена своєю роботою”.

Де прибирає?

“Від Заводської, від Сахарної, район «кут», центр, Шевченко. За власної ініціативи  наводжу лад у багатоповерхівці, де живу”.

З ким працює?

Напарники – майстер Анна Садун та її тринадцятирічний син Кирило. Він допомагає наводити лад у Смілі добровільно і без винагороди.

«Недопалки у траві – це для нас не така небезпека, як викинута пляшка з вікна багатоповерхівки», – каже Анна Садун:

“З Ніною Петрівною ми працюємо разом два роки. Вона всьому мене навчила. Постійно жартує, весела. Мій син полюбляє з нею говорити: про ігри в сматрфоні, про навчання – на всі теми. Ми – команда.”

Валерій Каплун – керівник комунального підприємства, де працює  пані Ніна останні чотири роки:

“Понад 50 об’єктів обслуговує 15 робітників. Ніна Петрівна – найстарша працівниця, найактивніша і найвідповідальніша. Вона не любить поблажок: виконує роботу не те що на рівні, а то й понаднормово. Мотивація працівників – премії. Ми постійно ставимо Ніну Петрівну як приклад. Вона навчає інших. Для мене – це не просто працівниця. Вона – рідна людина. Я поважаю її і захоплююся тим, як гідно вона витримала свого часу всі випробування долі. Зараз дуже важко знайти таких працівників, як вона”.

Ірена Настичук – консультантка роботодавців від центру зайнятості. Каже, що видаються ваучери на навчання, щоб до роботодавців потрапляли тільки кваліфіковані працівники.

“Ваучери – це документ, який дає право на перепідготовку, спеціалізацію, підвищення кваліфікації у навчальних закладах чи роботодавця. Він видається одноразово, а його вартість встановлюється в межах вартості навчання (не може перевищувати десятиразовий розмір прожиткового мінімуму: з 1 січня 2020 року – це 20270 грн.)

Хто може отримати ваучер:

• люди, віком старше 45 років, страховий стаж яких становить не менш як 15 років, до досягнення пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”;
• особи, звільнені з військової служби (крім військовослужбовців строкової служби), служби в органах внутрішніх справ, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції або Державної кримінально-виконавчої служби у зв’язку із скороченням чисельності, штату або за станом здоров’я до досягнення ними встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” пенсійного віку, за наявності вислуги не менше 10 років, які не набули права на пенсію відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”;
• особи, звільнені з військової служби після участі у проведенні антитерористичної операції, з числа осіб з інвалідністю до отримання права на пенсію відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб”;
• внутрішньо переміщені особи працездатного віку за відсутності підходящої роботи.”

Підготувала Ангеліна Хоменко,

фахівчиня СМРЦЗ