Нелегким видався життєвий шлях Михайла Андрійовича Лисенка. Народився в Орловці Городищенського району, зростав разом із братом у люблячій сім’ї. Йому виповнилося лише шість років, коли від голоду у 1933 році померли батько і братик. Материнське серце відчувало, що смерть крокує уже поряд і з нею. І тоді, щоб врятувати життя Михайлику, вона відвела його у дитячий будинок і залишила там. Невдовзі мама померла і Михайло виховувався у дитбудинку. В 1940 році вихованців направили на навчання в Смілянське ремісниче училище. Навчання тривало до весни 1941 року, а коли почалася війна учнів разом з викладачами та вихователями евакуювали в Свердловську область на Арамильський цукровий завод. Михайло Андрійович працював там слюсарем 4 розряду.
У 1944 році був призваний на службу в морфлоті. В Архангельську пройшов курс молодого матроса і направлений на службу на корабель «Доблестный», до Мурманська. На цьому кораблі він прослужив до кінця війни. Тоді службу продовжив у спецкоманді Північного флоту у Куршській затоці. Через деякий час був переведений в Полярний на плавбазу «Печора».
У 1948 році повернувся до Сміли. Вже за тиждень після повернення працевлаштувався на паровозоремонтний завод (нині електромеханічний) старшим машиністом котельного цеху, а згодом – машиністом турбіни, допрацював до виходу на пенсію.
Разом з дружиною Євдокією у мальовничому куточку на березі річки збудували будинок. Так і прожило подружжя все життя у злагоді і любові. Виростили доньку, мають двох внуків та правнуків. На жаль, дружина вже померла, а Михайло Андрійович, сидячи біля будинку та дивлячись на річку, де бавляться діти, згадує своє життя, свої дитячі та юнацькі роки.
Подумки дивуюсь феноменальній пам’яті 87-річного фронтовика. Ветеран добре пам’ятає воєнне лихоліття, яке обпалило його молодість. Він нагороджений медалями «За перемогу над Німеччиною», «За доблестный труд», а також він ветеран праці.
Хочеться щиро побажати Михайлу Андрійовичу здоров’я, щастя, благополуччя.
Валентина НІКІТЕНКО,
голова ради ветеранів
кварткому №23