ПАМ’ЯТЬ. ДО ДНЯ ПЕРЕМОГИ

бех

Федір Михайлович Бех народився 1920 року на Житомирщині. В армію призвали в 1940-му. У Виборгу під Ленінградом вчився на танкіста. Тут і війна застала. Старшину Беха направили в розвідку. Захищав Москву, потім був Сталінград, Східна Прусія, взяття Берліна. Воював на різних фронтах, в танкових, артилерійських військах. Був двічі поранений. Закінчив війну 9 травня в столиці Німеччини. Ще служив у Радянській Армії, звільнився у званні майора. Нагороджений бойовими орденами і медалями.
Десять років працював головою колгоспу в Запоріжжі, п’ять років прокладав Байкало-Амурську магістраль. За доблесну працю нагороджений трудовими медалями. А всього у ветерана 25 нагород.

Федору Михайловичу в серпні виповниться 94 роки. Та він такий швидкий у діях, веселий і життєрадісний чоловік, що більш як 75 йому не дають. А ще, незважаючи на вік, полковник Бех активний і старанний член Смілянської організації Всеукраїнського союзу радянських офіцерів. Регулярно відвідує збори, бере участь у святкових і масових заходах.

Федір Михайлович все пам’ятає про війну.
– Пам’ять – це все, що залишилося з сімдесятирічної невблаганної далини. А ще – голоси. Досі звучать звідти… Голоси моїх бойових друзів, ровесників, яких давно немає на світі. Одні загинули на фронтах, інші – вже в мирний час від хвороб, від старості. А голоси їхні молоді, не старіють у моїй вже старій пам’яті. Все чутно. Особливо гірка пам’ять про перший рік війни, жорстокі бої, відступ… Багато полягло. Але з 18 бійців-розвідників загинув один. Напевно, оберігав нас Бог, – говорить колишній ­командир дивізійної розвідки.
– Часто на самоті спогади розривають мені душу тугою за всим, що було і минуло. І вже не повернеться ніколи. Велика Вітчизняна пішла вдалину. Зараз перекручують її історію… Але правда про неї глибоко в моїй пам’яті і в кожному бійцеві назавжди. Як тільки згадаю, щось здригнеться в душі – і ось вона, ось перед тобою. І ти в ній, і вона в тобі… З усіма подробицями, подіями, моїми товаришами, – згадує фронтовик.
Слухаючи Федора Михайловича, переконуєшся: так буде до останньої миті, поки живі воїни-переможці. Бо вони були учасниками тих трагічних і героїчних часів.
– Буває, – продовжує Федір Михайлович, – безсонними ночами бачу своє родове гніздечко в рідному селі Михайлівці, найдорожче для мене. А як мене в тому домі любили… Люблю я і Україну. Дуже багато років в ній живу в мирі, дружбі і злагоді. Але зараз такий безлад… Через те, що влада з простим народом не рахувалася, а кожен же виступає від імені всього народу, в мирний час ллється кров… Хіба за це ми воювали, залишилися живі і живемо? Серце мені ріже нестерпно…
– Згадую, як ми жили, як люди співали разом за столом на свята. Були шикарні весілля, дні народження, проводи в армію… Зараз цього немає! Усе відшуміло. Травою, бур’яном, чагарником заростають занедбані, давно забуті могили стариків. Нікому провідати їх, поправити, прибрати в дні поминання померлих… Жорстоко руйнують, зносять із землі пам’ятки історії. Ось так все і минає, забудуться наші обличчя, імена… І все ж твердо переконаний: варто приходити в цей світ! Треба берегти пам’ять! Не дати зачерствіти серцям! – на закінчення каже Федір Михайлович.

Микола КУШКОВИЙ,
член Смілянського
союзу радянських офіцерів

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *