Воїн і будівничий

Панченко

До 70-річчя визволення черкащини

Стрімко летить час: ось вже ми напередодні відзначення 70-річчя визволення Сміли, Черкащини, України, Корсунь-Шевченківської битви, Великої Перемоги… І все менше серед нас тих, хто залишився живий після запеклої битви на фронтах…

Цього року мало б виповнитися 90 років моєму доброму товаришеві Петру Кириловичу Панченку, герою-танкісту в роки Великої Вітчизняної. Та немає його вже з нами, тільки живі спогади…
Селище Ямпіль, що на Сумщині. Петя тільки-но закінчив школу і після випускного вечора повернувся додому, сповнений мріями і надіями. Та наступного дня селищем прокотилася страшна звістка: «Війна!»
Довго не роздумуючи, сільський юнак вступає до Харківського танкового училища. Та не встигли курсанти ще як слід познайомитися, як мусіли вступити в бій. Оточення. Важко виходили з нього. Та таки дісталися до своїх. Панченка знову направили на навчання, і в 42-му закінчив училище вже в Ташкенті.
Того ж року, у вересні молодий офіцер прибув у 220-у окрему танкову бригаду, що обороняла Ленінград (пізніше вона буде удостоєна почесних найменувань Гатчинська і Берлінська, Червонопрапорна, ордена Суворова, про неї згадуватиме маршал Жуков у своїх мемуарах). Тут у свої дев’ятнадцять Панченко прийме командування взводом танків «Т-34» – кращої броньованої машини Другої світової війни.
Покоління фронтовиків добре пам’ятає роль танків у Великій Вітчизняній. За бронею танків Червоної Армії були радянські воїни, які своєю ратною працею кували Перемогу. Такий герой жив і серед нас: скромна людина, сумлінний трудівник.
У книзі «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу в 1941-1945 рр.» (т. 3, ст. 13) є рядки про те, що одночасно з підготовкою оточення під Корсунем-Шевченківським «… успішно розвивався наступ Червоної Армії і на північному заході проти гітлерівських військ, що тримали в осаді Ленінград. Вранці 14 січня 1944 року війська Ленінградського і Волховського фронтів перейшли в наступ на широкій смузі від Фінської затоки до озера Ільмень… Була прорвана сильно укріплена лінія оборони противника… Повністю була знята блокада Ленінграда…».
У цих боях брав участь і Петро Кирилович, в Краснобарській операції, у боях біля Невської Дубровки. У запеклому бою під Красним Селом 18 січня 1944 року дістав важке поранення, став інвалідом I групи. Далі шпиталі, тривале лікування…
Та всім смертям наперекір вижив воїн. До його бойових нагород додалися ордени і медалі за ратний труд, коли він приступив до мирного життя: закінчив юридичні школу й інститут, працював суддею. Країна була зруйнована війною, тож потрібні були вмілі руки будівельників. Петро Кирилович закінчує Донецький будівельний інститут, працює на будовах Донеччини, Київщини, потім у Смілі, де чимало об’єктів будувалося під його керівництвом.
Петро Кирилович не скаржився на долю, багато часу та праці віддавав турботі про людей, залишався вірним своїм переконанням. Це ніби про нього писав поет:

«Идем на труд, как шли в атаку,
Мы – не ушедшие в запас,
Мы – не ушедшие в отставку».

Володимир ФЕДОРКО

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *