Вишита сорочка, яку одягнула для цього фото, має свою історію. Їй понад тридцять років. Вишивала сорочку своїй донечці мама довгими вечорами після тяжкого трудового дня. Трудилася три роки. І ось доня закінчила інститут – і мама подарувала їй вишиту сорочку. У роботу матуся вклала всю свою любов, ніжність і побажання щасливої долі, адже в народі недарма існує поетичний образ: «Червоне – то любов, а чорне – то журба». Так і життя довелося прожити із червоними та чорними мережками в серці.

Одягаю матусин подарунок і спадають на думку рядки:

Розгортаю життя, як сувій полотна,

Червона мережка – то доля моя.

Чорна мережка – страждань і терпінь

З’єднали в єдине життя поколінь.

А ще пригадується історія української вишиванки, яка, як вид мистецтва, відома була ще в дохристиянський період. Про це свідчить фігурка людини з Мартинівського скарбу на Черкащині (VI ст. н.е.), а також бронзова статуетка з могильника на Полтавщині із зображенням широкої смуги геометричного орнаменту на грудях і плечах, так само як у сучасних чоловічих сорочках. Саме тоді формувалися художньо-стилістичні способи шиття, народжувалися знаки, що символізували сили природи, уявлення про будову Всесвіту, створювалися образи, які потім довго жили у вишиванці та в інших видах мистецтва, нагадуючи про язичницькі вірування наших давніх предків.

Вишиванка в одязі мала заклинальну символіку, була оберегом. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях: навколо шиї, на грудях, подолі. Основна увага приділялась оздобленню рукава як шанування роботящих рук, підкреслення їхньої сили та вправності.

До наших днів дійшла українська народна вишивка лише XVIII – початку XIX ст., насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мисте- цтва, утвердився тільки у 80- 90-их роках XIX століття.

У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління. Вишивкою захоплювалися всюди. Кожен район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю. Так, у свій час княгиня Наталія Яшвіль у селі Сунках організувала майстерню, а у Вербівці створена майстерня під керівництвом Наталі Давидової. Їхні вироби неодноразово демонструвалися у Парижі. Наші смілянські майстрині не відстають від своїх попередниць. Їхні вишиті сорочки, рушники, серветки демонструються на виставках, зберігаються в музеї.

Вишивка здавна була своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх забулася, втратила їхнє первісне значення, вишивка стала тільки художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами, з’являються нові, з реальної дійсності. Так, в ХХІ столітті найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, червоних маків та червоної калини – символу України. Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття. А характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів залежав від призначення одягу. Приміром, сорочки на щодень вишивали- ся скромно й просто, святкові – ретельніше.

Людмила ГУРІНЕНКО