“Як цілюща вода з криниці”

Шевченко у моєму житті

Мій чоловік, Анатолій Іванович Онищенко, народився в селі Іванівці Миронівського району, що на Київщині. За подолом городу, в березі – стіна з калинових кущів метрів зо три заввишки, а вже за тим живоплотом – теперішня Черкащина, якщо взяти трохи на схід, то й до Канева недалечко, а якщо на південь – якраз до Моринець попадеш… Це я майже переказую слова моєї свекрухи, Лисавети Климівни. Бо як сходилися під тими кущами, на межі двох областей, вона обов’язково отак пальцем показувала та розказувала, як босими (і я їй вірила), з дітьми та чоловіком топтали стежечки до тих місць, святіших за які для неї не було. Можливо, й через те, що світ їй був не безконечний, не віртуальний, як тепер завдяки радіо та телевізору, а зримий і дуже-дуже рідний… Пізніше й онуків своїх або надоумлювала, або й сама водила до Канева – могилу, звісно, шанувала дужче, аніж хату, де  народився Тарас Шевченко. Бо в могилі, казала, «дух живий…». Гадаю, не уклонятися поетові ходили туди, а щоб поговорити з ним у душі своїй – як до батюшки на сповідь: скажеш те, чого ні рідним, ні сусідам не дозволиш сказати.

Я досить спокійно ставилася до віршів Тараса Шевченка. Але залюбки співала (а родина наша була співучою!) все, що Шевченкове співалося: «Скажи мені правду…», «Нащо мені карі очі…», «По діброві вітер віє…», «Думи мої…», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Заповіт» – усіх і не згадаю вже.

Анатолій теж любив співати, але слух мав такий собі. А поему «Сон» («У всякого своя доля…»), здається, всю напам’ять знав. Дуже часто цитати з «Кобзаря» були його останніми неспростовними доказами у розмовах (переважно на кухні) з найближчими друзями чи родичами.

Ми частенько (бо дешево було!) відпочивали в Сокирному під Черкасами, і перше, що він казав, ступивши на піщаний берег Дніпра, це: «Немає в світі України, Немає другого Дніпра…». Взагалі, цю Шевченкову фразу любив найдужче. Кілька разів збирав нас усіх, домовлявся про транспорт, і ми їхали в Холодний Яр або в Моринці, Умань та Холодний Яр. Гайдамак реальних і літературних однаково шанував як героїв. За рік до кончини, ніби передчуваючи лихе, вже недужий, знову повіз нас туди. «І повіє вогонь новий з Холодного Яру!..» – видряпав цвяхом-соткою на якійсь осиці. Ми ще його присоромили, а він засміявся… З тих незабутніх поїздок збереглося чимало знімків, веселих і сумних ­спогадів…

Пам’ятаю, як з Анатолієм і двома дітьми вирішили провідати Тараса на могилі в Каневі. Їхали на мотоциклі. Раптом пішов дощ. Справжня злива! Змокли до нитки, але ж відчули радість неймовірну.

У Смілі, як і скрізь, українську мову витіснила російська або побутовий паразит-суржик. Анатолій з колегами говорив, як вони, суржиком, Шевченкових віршів їм не читав, щоб не наражатися на складні суперечки про час, який, здавалося, триватиме вічно…

Тільки після проголошення України незалежною державою він, уже пенсіонер, якихось два роки до відходу почав зцілювати свою душу тою правдою, що, глибоко прихована, була з ним завжди. А коли вже й цього бракувало у добровільній агітації за вільну Україну, звертався до художнього образу. Звісно ж, до Шевченка: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…» або «Якби ми вчились так, як треба…». Чи й не на кожний факт життя у нього знаходилися цитати з улюбленого поета, як дужі крила для лету думки, волі неприборканого серця.

Важко тепер про все писати, згадуючи роки, коли Шевченком та Україною дозволяли жити лише «на кухні», коли «шмат гнилої ковбаси» заступав те необхідне, високе і чисте, що несла й нестиме вічно поезія Тараса Шевченка, яка українській душі – як цілюща вода з криниці…

 

Людмила ОНИЩЕНКО,

член Національної спілки журналістів України

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.
Поздний период истории Древнего Египта на http://allstude.ru/ Былого могущества вернуть уже не удавалось.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *