Друг сім’ї

Дощ по-осінньому мжичив, засіваючи будинки і дерева, машини і перехожих, яких о цій порі було небагато. Закутавшись у дощовик, Юрій Васильович без особливого ентузіазму брів за Діном. Пес, здавалося, не помічав негоди, прогулянка, як і завжди, бадьорила й радувала його.

Заглибившись у свої невеселі роздуми, чоловік не помітив, як Дін чкурнув уперед.

– Геть! Ану геть! Іди звідси! – раптом почув крики.

Юрій Васильович підвів голову – біля вхідних дверей будинку стояла жінка. В руках вона тримала вже складену парасольку, якою пробувала захищатися від собаки.

– Дін! До мене! – гукнув чоловік, та пес тільки повернув голову і, як здалося господарю, лукаво зиркнув на нього, не зрушивши з місця.

– Це ваш собака? – сердито гукнула жінка. – Ну то ви заберете його, чи ні?

– Не хвилюйтеся, він не кусається! – Юрій Васильович пришвидшив ходу.

– Може, й так, – жінка змахнула з обличчя краплі дощу. – Та він про це мовчить, а вигляд має не такий уже й мирний.

– Та ні, – чоловік пристебнув поводок. – Це найсумирніший пес…

– Ага, – буркнула жінка, – тільки сумирні собаки людей з ніг не збивають!

– От тільки не треба істерик! – сердито кинув Юрій Васильович. – Ба, які всі ніжні! Собаку побачили – і вже світ шкереберть!

– Оце так! Його звірюга ледь не покусав людину, а він лекції читає про істерику! – обличчя жінки вкрилося плямами, а губи стислися в ниточку.

– Так не покусав же! – теж переходячи на крик, розвів руками чоловік.

– Я… я… – підбираючи слова, жінка по-кумедному мружила очі, і хазяїн собаки не втримався від усмішки. – Що?! Ви знущаєтеся з мене?

– Та куди вже мені! Живіть. Поки що… – грізно насупив брови Юрій Васильович.

– Хам!

– Хамка!

Жінка безсило опустила руки, приклала ключ до дверей і через мить щезла в під’їзді. І тут на спині її світлого кашемірового пальта Юрій Васильович помітив чіткі відбитки двох лап. Він повернув розпашіле обличчя до Діна. Пес смиренно сидів, винувато схиливши голову трохи набік, і всім своїм виглядом ніби казав: «Ну вибач, вибач мене, старий! Сам не знаю, що на мене найшло…»

– Та пішли вже, – буркнув Юрій Васильович. – А то зараз буде продовження.

Пес слухняно задріботів за господарем.

– І що це з тобою?.. – ніяк не міг заспокоїтися Юрій Васильович. – Дощ подіяв чи що? – вже мирно додав і, глянувши на Діна, помітив, як той лукаво зиркнув і знову смиренно опустив кошлату голову.

– Ой, щось ти від мене приховуєш, – похитав головою чоловік. – Скажи спасибі, що все так обійшлося. Тобі забавки, а мені відповідай по повній… – продовжував вичитувати Діна, який біг собі поряд, весело оглядаючи вулицю під монотонний заспокійливий голос господаря.

Відтоді, як донька вийшла заміж, Юрій Васильович жив сам. І хоч дружина, яка поїхала на заробітки в Італію ще в 90-х, і так і не повернулася, знайшовши там нову сім’ю, вважав себе не готовим до нових стосунків. На будівельній фірмі, яку очолював, йому спочатку сватали одиноких жіночок, дівчата пробували підбивати клинці до перспективного шефа, але переконавшись, що він, як сам казав, не створений для сім’ї, полишили в спокої.

Торік на день народження Люба подарувала батькові цуценя вівчарки. З того часу життя чоловіка змінилося. Він посвіжішав та й оптимізму додалося.

Минуло кілька місяців. Якось у неділю Юрій Васильович, погулявши з Діном, зайшов по хліб до найближчого супермаркету.

– Сиди тут, – залишив собаку біля входу. – Я зараз…

За хлібом вишикувалося черга.

«Може, пивка ради неділі», – вирішив і розвернувся до іншого прилавка, Але спіткнувся, наштовхнувшись на жінку.

– Ой, обережніше! – почув невдоволений жіночий голос, і на підлогу гепнувся пакет, з якого викотилася капустина.

– Вибачте, – Юрій Володимирович кинувся піднімати капусту. – Я… – здивовано змовк, бо побачив знайоме світле кашемірове пальто.

– Ви мене спеціально переслідуєте? – жінка вихопила з його рук капустину.

– І гадки не мав!

– То пальто зіпсував, то пакет порвав…

– Та чого ви розходилися! Пакет нормальний купіть, то й ручки не обірвуться…

– Не треба мене вчити! – фиркнула жінка і попрямувала до каси.

Юрій Володимирович знизав плечима і подався до виходу. Пива перехотілося.

Дін весело помахав хвостом, побачивши хазяїна.

– Ага, чекаєш гостинчика? А дарма! – відв’язав поводок Юрій Володимирович. – Через тебе і мені дісталося. Так що будемо сьогодні я без пива, а ти – без сосисок.

Дін пішов поряд з хазяїном, а коли той поліз до кишені за цигарками, озирнувся, весело змахнув хвостом.

– Ні, ні! Я не жартую! – він запалив цигарку. – Подякуй пані, якій ти пальто зіпсував!

Удома його чекала Люба з Костиком.

– О, чому ж не попередили? – підняв малого. – Як справи богатирські?

Трирічний онук засміявся і обняв дідуся.

– На п’ять! – розкрив долоньку.

– Оце козак! Зараз чайку поп’ємо!

На кухні Люба вже приготувала обід.

– А ми дачу купуємо, – донька поставила чашки на стіл. – Недалеко від міста, природа там – просто рай! Поїдеш з нами дивитися?

– Та ні, вам там жити, ви й вирішуйте, а я краще, як купите, в гості приїду. З Діном. Йому дай лише побігати, еге ж, бешкетнику?

– Що це ти вже накоїв? – засміялася Люба.

– Та залишив нас без недільних задоволень! – погрозив пальцем Юрій Володимирович.

Дін поклав голову Костику на коліна.

– Бач, як підлещується! Не давай йому нічого, Костику!

– Дін хор-роший! – внук погладив кошлату голову і взяв зі столу шмат ковбаси, яка миттю зникла з його руки.

– Ну що ти будеш робити, – зітхнув Юрій Володимирович. – Виховуєш, виховуєш, а тут приходить Костик – і все!

– Та Дін у тебе й так майже ідеальний, – заступилася Люба.

– Цей ідеальний пес уже на людей кидається. Мало йому моєї компанії…

– От-от, – Люба посміхнулася. – Навіть Дін хоче, щоб ви були не самі.

– То що, мені собачий притулок у квартирі відкрити?

– До чого тут собаки? – Люба підлила батькові чаю. – Може…

– Ти знов за своє? Розмова закрита!

Із кімнати почувся дзенькіт, а потім щось гепнуло на підлогу.

– О! Знов мій кубок зачепили! – кинувся до кімнати Юрій Володимирович.

– Ніколи не дослухає! – скрушно знизала плечима Люба. – А Ірина Іванівна така чудова жінка!..

Сніг з дощем шмагав широкими пасмами по шибках. Юрій Володимирович відсунув фіранку.

На мокрому асфальті біліли брудно-сірі купки снігу, розтікалися калюжі.

Підбіг Дін, весело помахуючи хвостом, лапами став на підвіконня.

– Знаю, знаю, розумнику, гуляти пора, – погладив кошлату голову господар.

– А може, сьогодні вихідний? – примружив очі. – Бачиш, що за вікном?

Пес коротко гавкнув і потягнув господаря за светра.

– Та не дивись так жалібно. Уже збираємося…

Юрій Володимирович накинув капюшон, щільніше застебнув куртку, дістав цигарку й, закриваючись від вітру й дощу, запалив. Дін побіг уперед.

– Юро, привіт! Не сидиться вдома? – сусід Андрій потиснув руку.

– Дін не дає розслабитися.

– А палити, бачу, ще не кинув. Давай і я з тобою трохи посмалю…

Андрій дістав цигарку і нахилився, щоб підпалити.

Вони не бачили, як із-за рогу вискочив мотоцикліст – і світ померк в очах Юрія Володимировича.

– Очухався…

– Та де ж він дінеться… Бач, а другий…

Ніби крізь вату, долітали слова до Юрія Володимировича.

– Дін… – розліпив стиснуті губи.

Машину підкинуло на вибоїні, і різкий біль пронизав чоловіка.

– Що? – нахилилися над ним білим маревом.

– Дін.. – знов зробив над собою зусилля.

– Що? Що він там? – долинуло ніби здалеку.

– Жінку якусь кличе… – останнє, що почув.

– Ну нарешті, Юро! – Андрій широко посміхнувся, пригладжуючи свого чуба. – Сестро! Давай сюди! Я ж їм казав: «Сусід – мужичок міцний! Все буде тіп-топ», – підморгнув.

Над ліжком схилилася жінка. Білий халат, біла шапочка, маска… Юрій Володимирович не розгледів обличчя, а лише карі очі, що, як йому здалося, співчутливо дивилися на нього.

– Ви мене чуєте? Як почуваєтеся? – привітно запитала.

– Уже добре…

– Трохи прим’яло, але бігати будеш! – сусід нахилився над ліжком. – А я тут, недалеко… Ось… – погладив загіпсовану руку. – Якби не струс, то вже б дома відлежувався…

Андрій підморгнув Юрію Володимировичу.

– Оце посмалили… – махнув рукою. – Ну, я тут недалечко… Коли що, то Мариночка погукає.

– Ну й балаболка, ваш сусід, – похитала головою медсестра. – Зараз крапельницю заберу і відпочинете…

Медсестра причинила двері, а сусід присунув стільця ближче до ліжка.

– Дін… – Юрій Володимирович проковтнув клубок, що враз підступив. – Дін… Де?

Андрій аж підскочив, здоровою рукою стукнувши себе по лобі:

– У тебе ж не пес, а професор! – засміявся. – У цій круговерті: швидка, приймальне відділення… А тут ще й міліція: що сталося, як… Голова крутиться, в очах метелики… Я аж у палаті став потроху до тями приходити. А вранці вже більш-менш розвиднилося. Питаю у медсестри: «Як там мій сусід?» «Нічого нового, – відказує, – але ви не хвилюйтеся – Петро Петрович, а це наш найбільший авторитет, бачить позитивну динаміку.» Тут і санітарочка якраз прибирати прийшла, стала мене заспокоювати. А тоді каже: «У нас тут собачка об’явився – біля приймального відділення сидить. Дівчата кажуть, ще з ночі – біля дверей облюбував місце і ні руш. Нікого не чіпає, сидить собі й усе…» Мене наче струмом ударило. «Та це ж Дін! Вівчарка мого сусіда! Ви його доньці Любі скажіть!» О такий твій друг вірний – знайшов і чекав господаря.

Двері відчинилися і до палати зайшли Люба з Костиком.

– У нас уже все добре, – сусід махнув Любі рукою. – Здаю пост у надійні руки. Онуки – то найкращі ліки!

– Ну й налякав ти нас! – Люба стурбовано нахилилася над батьком. – Як почуваєшся? Дядько Андрій не дуже тебе «заговорив»?

Юрій Володимирович спробував посміхнутися:

– Усе гаразд. Любо, як Дін?

– Не хвилюйся, твій вірний друг стереже біля лікарні. Погодувати погодувала, але він не зрушив з місця.

– А ми гуляти скоро піде­мо? – Костик взяв дідуся за руку.

– Як тільки дідусеві дозволить лікар, – Люба поправила подушку. – Їсти хочеш? Я бульйончику принесла…

– Я буду! – хлопчик зручно вмостився на стільці.

– Ні-ні, ти ж дома поїв, – Люба розпакувала термос, налила в чашку бульйону.

Юрій Володимирович зробив кілька ковтків.

– І Костику вистачить, – звернувся до доньки. – Хай росте…

Раптом двері прочинилися і до палати скочив пес, кинувся лизати господаря.

– Дін! Як ти мене знайшов?

Пес радісно заскавчав, замахав хвостом.

– Це неймовірний собака!

Юрій Володимирович тільки тепер помітив, що біля ліжка стоїть медсестра, карі очі якої випромінювали тепло і здалися такими знайомими…

– Ваш Дін чомусь довіряє тільки мені, – жінка посміхнулася. – Свій автограф на моєму пальті він залишив ще кілька місяців тому…

О.Шовковський

 

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *