«Так ніхто не кохав…»

Варя Довженко

Про Олександра Довженка ми багато знаємо, читаємо його твори, а про його перше юнацьке кохання, про його першу дружину – сміляночку Варвару Крилову – дуже мало…

Весна 1954 року. Довга дорога в Москву, до Сашка, до свого єдиного, до такого рідного, такого близького і такого далекого… Все життя промайнуло перед очима Варвари Семенівни, ніби на екрані великого кінозалу…
…Перша зустріч. Перші польові квіти від коханого. Перше кохання, перший поцілунок… Все вперше. На них озирались перехожі, їм заздрили: які красиві, які закохані, які щасливі! У них все було спільним: синє небо, помережане хмарками-баранцями, багата українська земля, що годувала їх і бавила зеленим буйством садів, лісів; українська пісня, що розливалася над просторами Батьківщини, мета – виховувати дітей-патріотів, які б своєю працею підносили рідну неньку Україну до вершин світових культур…
Не пестила їх доля; було всього: революційні бурі на своїх хвилях носили молодят просторами рідної землі, але всі шторми і грози не змогли вбити кохання: молоді люди поєднали свої долі. Ніби сьогодні надійшов лист від її Сашка: ­ «…ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твої теплі рученята подумки…»
Варвара Семенівна притисла до грудей букет польових квітів (сама збирала для свого єдиного), так защеміло серце, які живі почуття, як важко усвідомлювати, що його вже нема…
Мабуть, надто щасливими були, а може, Господь вирішив перевірити їхні почуття хворобою… Не могла в те повірити, збагнути те, що сталось. Вона, така молода, красива, щаслива, – і раптом на милицях! А він поряд – такий гарний, такий коханий, такий талановитий! «А я буду йому тягарем, буду баластом його долі митця. Не можу, не можу я стати на його шляху до мети, до вершин творчості, – стукали колеса поїзда, який віддаляв її від коханого все далі й далі. – Залишаю тебе свідомо. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго і вічного!»
Серце-серденько, не стукай так, не бийся в грудях, адже тобі вже не шістнадцять, коли вперше зустріла Сашка, і звати мене вже не Варя, а Варвара Семенівна; і лину я на побачення не до Сашка, а до Олександра Петровича, до відомого письменника, режисера…
А пам’ять диктувала далі: «В мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем, адже ми з тобою назавжди разом, бо нас поєднало велике кохання, бо ми з тобою одне ціле…»
Ось і Москва. Галаслива, стрімка. Люду – море! І в цьому морі кожен пливе до своєї гавані, а я – до Сашка. Чому ж місцем побачення є цвинтар? Чому не хилить до землі свої кетяги калина біля твоєї обителі? Чому соловейко не співає у вишневому саду, чому не п’янить його пісня, як тоді, коли ми були молодими, закоханими? «Вулиці»-доріжки на цвинтарі рівненькі, не такі, як у наших селах в Україні, і ти, Сашко, не виходиш мене стрічати, не вихлюпують твої очі радість: адже я, Варя, твоє перше кохання, йду до тебе…
Припала до могили, зашепотіла тихенько щось своєму, тільки своєму Сашкові, поставила квіти…
– Я прийшла. Прийшла без милиць, ноги болять, але я не могла йти до тебе на тих жахливих привидах, яких ти навіть бачити не міг. Я принесла тобі своє кохання, я несла його все життя, як дорогу піалу, наповнену вщерть, щоб не розхлюпати, не розлити, не розбити… Яка я вдячна тобі, Сашо, що ти в мене був, є і будеш завжди. Не знаю, скільки мені доля ще подарує років, але всі ці роки буду з тобою поряд, буду розмовляти з тобою, буду розповідати тобі про своє життя. А відповідь буду шукати у твоїх творах, між рядками, адже там є все для мене – твої болі, страждання, чого немає в тексті – я все зрозумію, нічого не пропущу, не омину, адже тебе знаю так, як ніхто, бо ми з тобою одне ціле, яке складається з двох половинок назавжди, щоб ніколи не розбитись, не розпорошитись…
– Я все така ж, Сашо, та молоденька, гарна, закохана Варваронька. І почуття мої не обміліли, ні! Я так тебе кохаю, що слів забракне висловити це! І твої герої, які нищать ворогів у повітрі, на землі, на воді – вони теж зі мною. Це моя велика родина, яку ти мені подарував. Вдячна тобі за таку щедрість: я дуже багата, бо в мене є твоє Слово, воно тішить мою душу в хвилини смутку, веселить у сонячні моменти, дає наснагу далі жити, зціпивши зуби, якщо не хочеться жити.
І хоча ти лежиш не в своїй землі, ти наш, український, ти – Велет, якого народила Україна-ненька, напоїла своєю історією, культурою, славою предків-січовиків.
Я не йду від тебе, йдуть мої ноги, а моє єство, моє кохання з тобою. Я вдячна тисячу разів долі, що поєднала нас, що ти в мене є…

Ольга ЛАТЕНКО

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *