«Я – син музикантів!», – гордо каже маестро зі Сміли Сергій Голубничий

Attachment-1

Лариса Михайлівна Голубнича не встигла ще переступити поріг квартири, як телефонний дзвінок розітнув вечірню тишу.
– Мамо, телефоную з Грузії, – почула голос меншого сина Сергія. – Концерт у театрі опери Батумі пройшов на «біс»… Приїду додому, розповім детальніше про все…
Їй не звикати до відряджень сина, який працює головним диригентом Оперної студії Національної музичної академії ім. Чайковського. Адже Сергій – лауреат першої премії міжнародного конкурсу диригентів ім. Степана Турчака (2010 рік), з концертами побував у багатьох країнах світу, у тому числі США, Великобританії, Німеччині, Казахстані та інших, де здобув визнання глядачів.
Мені вдалося нещодавно поспілкуватися з талановитим маестро зі Сміли.
– Сергію, з чого ж розпочався твій шлях на велику концертну сцену?
– Почав учитися в ранньому віці музиці на баяні. Успішно закінчив школу мистецтв у Смілі, де завдячую своїм наставникам Людмилі Василівні Магдалюк та Ларисі Артушівні Саркисян, Черкаське державне музичне училище (директор Валентин Іванович Хороший), консерваторію (навчався у видатного професора, академіка Миколи Андрійовича Давидова). Останній спонукав мене мислити, граючи на баяні, як він казав, «по-симфонічному».
Я син музикантів (мати, Лариса Михайлівна, і батько, Володимир Петрович, працюють у школі мистецтв. Тій самій, яку закінчив я у свій час). І цим пишаюсь! Пам’ятаю, коли після уроків усі мої товариші йшли грати у футбол, я змушений був брести до музичного навчального закладу. З мене міг би вийти професіональний гравець шкіряного м’яча, але батьки завжди бачили в мені музиканта. Окрім них, величезну роботу проводила зі мною Людмила Василівна. Усім їм щиро вдячний.
– Чому ти ризикнув стати конкурсантом профільного диригентського конкурсу?
– Коли вступав у Національну музичну академію, то не думав, що моя творча доля буде не такою простою – я стану за диригентський пульт. Зауважу: змалечку любив спостерігати саме за диригентом оркестру. Щодо участі у конкурсі імені Степана Турчака, то, захопившись диригуванням, закортіло спробувати свої сили і позмагатися з відомими конкурсантами Німеччини, Росії, Великобританії, інших країн. У ході конкурсу вдалося поспілкуватися з багатьма досвідченими диригентами. Я був тоді наймолодшим учасником.
– Сергію Володимировичу, років з п’ятнадцять тому ти, як то кажуть, виріс із коротеньких штанців і добре зарекомендував себе на мистецькій орбіті. Якісь цікаві історії з гастрольного життя пам’ятаєш?
– Звичайно! Скажімо, в Америці був шокований високими технологіями дитячих атракціонів. Особливо додала адреналіну камера, яку опускають до великого акваріуму, де панують величезні тигрові акули. Враження – незабутні!
У Грузії, звідки недавно повернувся, вразила насамперед гостинність населення, його повага до нашої держави. Я першим із Оперної студії Національної музичної академії імені П.І. Чайковського «прорубав вікно» до Оперного театру м. Батумі, що знаходиться в мальовничому місці біля самісінького моря. Підготовка до концерту тривала 8 днів. Перед цим разом з місцевими любителями симфонічної музики поклали квіти до пам’ятників Тарасу Шевченку і Лесі Українці, які зведені в цьому місті. Там же познайомився з міністром культури Грузії пані Като, котра на осінь запросила приїхати сюди на концерт: з її хором виконуватимемо «Реквієм» Верді. Охоче прийняв запрошення. А ще запам’ятались незабутні екскурсії по Батумі.
Звичайно, це далеко не повен перелік цікавих історій з моїх гастрольних поїздок.
– Це правда, що ти народився у Німеччині?
– Так. Мій батько довго служив у колишній НДР. Причому в тому самому місті Заальфельд, куди під час війни фашисти вивезли на роботу мою бабусю Женю. Разом з подругами працювала вона на одній з фабрик міста. Володимир Петрович в Заальфельді грав у духовому оркестрі однієї з танкових дивізій, був визнаний найкращим її трубачем. Нині, окрім основної роботи, він ще керує славетним ансамблем козацької пісні «Заграва», який здобув чимало перемог на різних конкурсах, дав не одну сотню концертів.
– Що змінилося на мистецькій ниві після того, як ти став лауреатом престижного конкурсу?
– Відверто кажучи, він став своєрідним потужним трампліном у моїй роботі диригента. Мене все частіше почали запрошувати до співпраці з симфонічними колективами Херсона, Одеси, Харкова. Працював також у Львові, інших містах. А головне, після такого загартування запросили на роботу в Оперну студію Національної музичної академії і ще до співпраці в Київський театр оперети, де я отримав диригентський пульт від головного режисера театру Богдана Струтинського і його благословення на творчий успіх. Там брав участь у постановці вистави «Бал у Савойї». Я тоді тільки-но повернувся з гастролей по США.
– Кілька слів про спів­працю з легендою української пісні Дмитром Гнатюком.
– З Дмитром Гнатюком ще кілька років тому познайомила робота в Оперній студії. Тоді я ще навчався в аспірантурі. Спочатку він пильно придивлявся до мене. Мовляв, молоде-зелене… Та згодом, коли разом з ним успішно поставили виставу, почав довіряти мені сповна.
Що можу сказати про Дмитра Михайловича? Це чудова, добра, талановита людина. Незважаючи на поважний вік, не залишає сцену. Він ніколи не хвалиться своїми здобутками (як-не-як Герой України), зате для спільної справи не шкодує мудрого слова. І завжди вклоняється армії шанувальників його співу.
Окрім нього, склалися в мене хороші дружні стосунки з Павлом Зібровим, відомою співачкою, Героєм України Марією Стеф’юк та іншими знаменитостями.
– Сергію, а що дає натхне­ння та підтримує фізичну форму і сили?
– Як і раніше, люблю пограти в футбол з друзями, вболіваю за київське «Динамо», у вільний час виїжджаю за місто (порибалити чи поплавати). А взагалі, то малувато годин у добі. Не завжди їх вистачає, щоб приїхати у рідне місто.
– Що ж у найближчих планах?
– Окрім усього, що треба робити в Києві, зокрема, підготувати виставу «Розумниця» Карла Орфа, запросили мене стати за диригентський пульт на обмінному концерті в Санкт-Петербурзі. Давно хотів побувати в цьому історичному місті на Неві. Нарешті здійсниться мрія.
У вересні – знову поїздка до Грузії. Є ще низка інших цікавих задумів і проектів. Як бачите, мистецьке життя досить неспокійне.
Насамкінець про таке: люблю свій колектив, люблю творчо працювати, а не керувати. Адже моя обраниця – професія – одна з тих, хто робить життя людини не лише яскравим, а й щасливим. Саме цього і бажаю усім мешканцям Смілянщини.

Спілкувався
Андрій ГЛУЩЕНКО

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *