Кожен прожитий нею день – то маленьке життя

Роки ще не cтерли вроди цієї привітної та гостинної жінки, яка народилася і виросла в Куцівці, а вже більш ніж піввіку живе в Смілі. Хіба що трішки пригасили рум’янець на щоках і надали виразності голубим очам-озерцям під чорними шнурочками брів.

Ольга Кузьмівна Таран, як і в молодості, має наполегливу і непосидючу вдачу. Всяка робота спориться у її невтомних руках.

44 роки свого життя віддала вона сумлінній праці в лікарні та СЕС м.Сміли. Заробила, так би мовити, аж на дві медалі «Ветеран праці». Крім того, вважалась одним з кращих донорів – вперше здала кров 9 травня 1959 року. І не дивно, що в нашому місті цю трудівницю знає багато людей.

Жінка гарно співає, знає багато пісень, любить жартувати.

Її колоритний образ і пережите могли б прикрасити будь-який телесеріал з продовженням. За свій вік добродійка Таран побудувала власноруч ошатний  будинок, який дивиться великими вікнами до сонця, посадила і виростила красень сад. Забезпечує себе духмяним хлібом, випікати який навчилася в дівочу пору у батьків, та смачними  пиріжками. Своєю випічкою пригощає рідних, сусідів, знайомих.

Вона ніколи не нарікає на свою долю, хоча життєвий шлях не був устелений, як кажуть, трояндами. Довгими вечорами часто пригадує пережите: окупацію, голодомор, заміжжя…

Батьки

Народилася вона Божого 1930-го у звичайній селянській родині, в якій зростало четверо дітей. Батько, Кузьма Тихонович Шалапа, був тесляр із теслярів на всю округу. Зводив такі оселі, що дух захоплювало. На четвертий день війни забрали годувальника сім’ї на фронт. Як і тисячі червоноармійців (слабко озброєних і на швидку руку підготовлених до боїв з фашистами), рядовий Шалапа опинився в оточенні під Уманню. Якимось чином утік з полону. Коли село визволили від ворога, вдруге забрали його на фронт.

Двічі ворожі кулі і осколки приковували воїна-орденоносця до шпитального ліжка. З війни повернувся «міченим» – лікарі так і не витягли кулю з легень.

У голодному сорок сьомому Кузьму Шалапу безпідставно засудили на п’ять років, мовляв, украв три кілограми чечевиці. Покарання відбував у Ватутіному нашої області, де зводив міст. Не витримала отієї несправедливості і свавілля дочка Оля, поїхала до Києва шукати правди. Дійшла аж до керівників УРСР, які пообіцяли розібратися з ситуацією. Завдяки їй, настирливій дочці, батька згодом випустили, так би мовити, «під чистую».

Повернувшись додому, категорично відмовився працювати в колгоспі, де вкрай були потрібні золоті руки теслі. Його очі не хотіли навіть бачити тих, хто спровокував і кинув його в прірву. Кузьма Тихонович написав листа у Ватутіне, де будували міст, і працьовитого чоловіка взяли туди обома руками. У вільний час він виготовляв унікальні ліжка, діжки, стільці, вози, сани, ярма, інші речі.

Мати, Тетяна Олександрівна, у ланці ходила в передовиках, працювала без вихідних. А ще ж виховувала дітей, дбала про сімейний комфорт. Дочок і сина з дитячих років привчала не тільки до праці, а й до пісень, без яких не обходилося жодне свято в родині.

Тетяна Олександрівна зуміла у війну зберегти корову (під час евакуації громадського стада на схід країни тварина відбилася від череди) і взимку 1944 року передала в колгосп.

Як ніжна мати, докладала багато зусиль, щоб її діти зростали працьовитими, добрими, чесними. І це вдалося зробити сповна. Риси характеру неньки передалися й Ользі Кузьмівні. У найближчої на світі людини дівчина вчилася пекти хліб, обробляти город, білити хату, прати, утримувати домашнє господарство.

Війна – не рідна тітка

«Як тільки пригадую фашистську окупацію, волосся дибки стає, – говорить О.К. Таран. – Лише Всевишній знає, як вдалося вижити нашій родині у тому пеклі».

Коли гітлерівці вдерлися в Куцівку, розумниця Оля закінчила три класи. Училася добре. Влітку хотіла оздоровитись, випасаючи корову, але окупанти перекреслили рожеву мрію. Одного разу розлючені німці ледь не розстріляли школярку, котра випадково потруїла їхню пару коней – замість вівса насипала жита. Іншого разу, коли відмовилась відчиняти чужоземцю двері, ледь не отримала кулю з револьвера розлюченого окупанта.

Особливо пам’ятне народне свято Андрія 1943 року. Саме напередодні один з мешканців села, що був напідпитку, ввечері пальнув з гвинтівки по патрулю. Наступного ранку, 13 грудня, село тісно оточили ворожі солдати. Усіх жителів виганяли з хат на тріскучий мороз. Олю випхали босоніж і в легенькому платті. На щастя, знайшлися добрі люди, які виручили її вдяганкою та взуттям. Оте перемерзання через роки негативно позначиться на материнстві жінки.

«Тоді всі ми, мабуть, народилися в сорочках, – продовжує розповідь О.К. Таран. – Бо якби не односельчанин, котрий знав німецьку мову і заступився за невинних людей, нас усіх розстріляли б…»

Не встигла родина отямитись від цього, як чатувала нова небезпека: під час визволення Куцівки важкий снаряд влучив у хату багатодітної сім’ї Шалапів. Найбільше постраждала трирічна сестричка Маруся, котра досі не чує на одне вухо. А на Ольгу обвалилася важка стеля. Неважко уявити, що відчувала тоді тринадцятирічна дівчинка.

Спогади про війну завжди ятрять душу Ольги Кузьмівни. Бо хіба ж можна забути криваві бої в районі хутора Терни, де загинули сотні молодих необстріляних червоноармійців? І якби не О.К. Таран, її подруга, на жаль уже покійна, Галина Прохорівна Бабінцева, інші очевидці тих подій, навряд чи звели б пам’ятний знак визволителям на тому місці.

Учитись ніколи не пізно

Після визволення Куцівки від окупантів відновилося навчання у школі. Набрали третій клас. Зошитів не було, доводилося писати на листках, вирізаних з мішків з-під цементу, солі тощо. Взимку у класах ловили дрижаки, замерзало чорнило. Оля Шалапа вчилася на «відмінно». Після закінчення  четвертого класу перевели її відразу в шостий. Невдовзі дівчина очолила рільничу ланку. Вона ще й 17 літ не мала. Та попри юний вік уміла так організувати жінок до праці, що робота спорилась. Усе робили вручну, від зорі і до зорі.

«Де тільки сили бралися, – каже Ольга Кузьмівна. – Натомленими, але з піснями і жартами поверталися з поля. Бо робили все на совість».

Не легше було й на Ірдинському торфопідприємстві, куди завербувалися дівчата. Задовольняло те, що краще платили, ніж у колгоспі. Та й робочий день був коротшим.

Уже працюючи на молочноконсервному заводі у Смілі, О.К. Таран закінчила міську вечірню школу, а за нею Черкаське медичне училище.

Кохання, кохання…

Дівоча доля не забарилася – зустріла свого судженого Миколу. Зіграли весілля, звели оселю. Допоміг збудувати її Кузьма Тихонович.

Мали хороші статки, адже обоє працювали, отримували хорошу зарплату. 13 років жили душа в душу. А потім вкотилося в їхню сім‘ю страшне лихо: Микола почав прикладатися до чарки. Ольга Кузьмівна багато разів намагалася вплинути на чоловіка, але клятий «зелений змій» виявився сильнішим. І дороги донедавна щасливого подружжя розійшлися, як в морі кораблі.

Вдруге вийшла заміж за Дмитра, що працював електриком на молочноконсервному заводі. Про нього жінка згадує лише хороше. Прожила з другим чоловіком майже тридцять років, а, здається, промайнули вони, ніби для закоханих травнева ніч. Шкода, що фронтові болячки рано обірвали життя її судженого.

Не вивітрилися з пам’яті роки, коли вдруге будувалась. І сьогодні дякує Ольга Кузьмівна тодішньому мудрому голові міськради Ф.Д. Вербовському, який допоміг з виділенням земельної ділянки. А хіба легко було глухої зимової ночі вивезти з кар’єру відразу 35 кубометрів каменю для фундаменту? Знову ж таки не обійшлося без добрих людей. Щодо батька, то він зробив в оселі всю столярку.

Вся радість – у житті!

Кожен день – то маленьке її життя. Неповторне, бурхливе. Ольга Кузьмівна постійно спілкується з сестрами, яких занесла доля в різні регіони нашої держави, подругами, котрих у неї стільки, хоч, як кажуть, греб­лю гати, знайомими. З усіма знаходить спільну мову.

З нетерпінням чекає приходу весни, щоб знову з ранку до вечора поратись у саду, який виплекала своїми руками. Найбільше любить ту мить, коли цвітуть яблуні… Саме тоді мимоволі пригадує батьківську оселю, що ховалася у шатах фруктових дерев.

Вона часто спілкується з улюбленими внуками: старшенька Ірина на «відмінно» навчається в університеті, а її сестричка Оля – в ліцеї. Ой, як гордиться бабуся ними, а ті, в свою чергу, пишаються нею. Адже О.К. Таран стала для обох дівчат справжньою легендою мужності.

Андрій ГЛУЩЕНКО

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *