За часів графів Бобринських Сміла досягла високого рівня розвитку – була збудована залізниця, розгорнули виробництво цукрові та інші промислові підприємства. Тут працювала багатотисячна армія робітників, а ще більше їх необхідно було для обслуговування інфраструктури. Дефіцит кадрів, особливо кваліфікованих, постійно мав місце, тому на роботу до графів Бобринських йшли робітники з усієї Росії. Зокрема, необхідно було мати висококваліфікованих машиністів, які б знали всі серії паровозів та принципи їх експлуатації, тому граф О.В. Бобринський запросив через Міністерство шляхів сполучення групу машиністів, які зарекомендували себе як знавці своєї справи. Крім того, граф був прихильником передових технологій і все прогресивне запроваджував у Смілі на своїх підприємствах, а це теж вимагало кваліфікованого обслуговуючого персоналу.

Лопатніков_Веніамін Сергійович

Веніамін Сергійович Лопатніков

Серед машиністів, які прибули у 1897 році із Санкт-Петербурга, був і 27-річний Сергій Софронович Лопатніков, який знав ремонт і експлуатацію більшості паровозів, що працювали у депо станції Бобринська, мав від природи чітку пам’ять, спритність у роботі, любив свою справу. З перших кроків машиністи депо з великим інтересом поставилися до новачка, бо бачили в цій талановитій людині свого наставника. В той час не було такої посади, як машиніст-інструктор, тому до Сергія на «обкатку» потрапити було не так просто, навчання він проводив і за правим крилом паровоза і на практичних заняттях з ремонтниками. Бували випадки, коли під час прийомки паровоза перед поїздкою він знаходив неякісно відремонтований вузол, тоді знімав шубу, закочував рукава і показував «майстер-клас» з ремонту того чи іншого пристрою.
Цікаво знати, що у С.-Петербурзі машиністам при посвяті у цю професію дарували шубу та саквояж. Це були фірмові ознаки, або, як тепер кажуть, бренд машиніста. Сергій Софронович не зрадив цій традиції до кінця служби.
У 1900 році Сергій Лопатніков акохався у красуню зі Шполи Олену Петрівну Іванченко. Проте батьки дівчини не давали згоди на шлюб, мовляв, Сергій займає високу, добре оплачувану посаду, а їхня донька проста селянка. Але молоді люди одружилися, і в 1901 році у них народилася донька Марія, потім сини Веніамін, Олександр, Іван.
На жаль, у 1916 році після епідемії тифу діти зосталися сиротами. Тоді батькові друзі зайнялися вихованням дітей і по досягненню 14 років забирали в депо на підсобні роботи. (Це записано зі слів внучки, Рити Веніамінівни Лопатнікової (у шлюбі Темненко).
Веніамін Сергійович народився 1906 року. У 14 років машиністи депо Квіткове узяли його на підсобні роботи в ремонтний цех. Він освоїв професію слюсаря-ремонтника, потім пішов кочегаром паровоза, через чотири роки – помічник машиніста паровоза, у 1930 році здав екзамени на машиніста. На початку Великої Вітчизняної війни його та групу машиністів з декількома паровозами відправили у тил. Доля пов’язала його з легендарним Сталінградом. Цілих 5 років Веніамін Сергійович, під бомбами та артобстрілом, підвозив до міста військові підрозділи та озброєння, а коли німців погнали на захід, – будівельні матеріали на відбудову зруйнованого міста. У 1947 році, з нагородами – медаллю «За оборону Сталінграда» та орденом Леніна, повернувся в депо ім. Т.Шевченка. У 1961 році вийшов на пенсію. Мав чотирьох дітей: синів Віктора і Анатолія та доньок Риту і Лідію.

Лопатніков Олександр Сергійович

Олександр Сергійович Лопатніков

Олександр Сергійович, 1907 року народження, почав працювати в Бобринському паровозному депо обтиральником паровозів, потім освоїв спеціальності слюсаря з ремонту паровозів, помічника кочегара, помічника машиніста. Як заохочення за сумлінну працю одержав від керівництва депо направлення на курси машиністів, які успішно закінчив. Працював машиністом паровозного депо ім. Т.Шевченка до виходу на пенсію у 1962 році.

Трудовий шлях Івана Сергійовича, 1911 року народження, розпочався у Бобринському паровозному депо у 1928 році: помічник слюсаря, слюсар, помічник кочегара, кочегар, помічник машиніста, машиніст. По війні працював у інших галузях народного господарства. Виховав двох синів і доньку, які продовжили династію залізничників: Валентин – машиніст, Сергій – помічник машиніста, Галина – технічний працівник локомотивного депо.

Лопатніков Віктор Веніамінович

Віктор Веніамінович Лопатніков

Віктор Веніамінович Лопатніков, внук засновника династії, народився 1927 року у Смілі. Трудову діяльність розпочав у 1944 році слюсарем локомотивного депо ім. Т.Шевченка. З інтересом вивчав паровоз та його експлуатацію, і через три роки почав працювати кочегаром паровоза, потім помічником машиніста, а згодом машиністом паровоза вантажного руху. Потім був машиністом-інструктором з теплотехніки; у 1955-1956 рр. інструктором з комсомольської роботи політвідділу Шевченківського відділка залізниці.
Після скасування на залізниці політвідділів повернувся в депо на посаду машиніста-інструктора локомотивних бригад, потім майстра з ремонту локомотивів.
На зміну паровозам прийшли тепловози. Необхідно було підвищувати кваліфікацію. Тому у 1967 році Віктор Веніамінович закінчив Дніпропетровський інститут залізничного транспорту, факультет тепловозного господарства за фахом інженер-механік. У 1971 році наказом начальника Одеської залізниці був призначений на посаду заступника начальника депо з ремонту.
У березні 1962 року Віктор Веніамінович першим провів потяг на тепловозній тязі по дідовому та батьковому маршруту від станції ім. Тараса Шевченка до Знам’янки.
Мав 69 заохочень від начальника залізниці, був активним раціоналізатором.
Ініціативного, вимогливого керівника з незаперечними організаторськими здібностями у 1975 році призначили начальником депо. Неодноразово обирався депутатом міської ради, очолював комітет з техніки та технічного прогресу. Під його керівництвом депо неодноразово виходило переможцем у всесоюзному та дорожньому змаганнях, вважалося одним з передових на Одеській залізниці. Посилено впроваджувалися передові методи праці, якість ремонту та експлуатаційна діяльність були на високому рівні.
За заслуги в розбудові залізничного транспорту України В.В. Лопатнікову присвоєно звання «Заслужений працівник транспорту України», «Почесний залізничник».

Анатолій Веніамінович Лопатніков, 1939 р.н., почав працювати у Шевченківському локомотивному депо у 1956 році учнем слюсаря, слюсарем з ремонту паровозів, згодом тепловозів, потім помічником машиніста, після навчання в школі машиністів – машиністом тепловоза, згодом електровоза.
Досвід тепловозної бригади у складі А.В. Лопатнікова та С.Г. Куніцина щодо застосування передових методів праці при проведенні пасажирських потягів, заощадження дизельного пального був узагальнений керівництвом депо та схвалений керівництвом Одеської залізниці.
Анатолій працював без браку й аварій, потяги водив згідно з графіком руху, тепловоз був узятий на соціалістичне збереження, утримувався у справному та культурному стані. За 1987 рік провів три великовагових потяги, якими перевіз понаднормово 2802 т вантажів. Громадський машиніст-інструктор, «Кращий за професією», користувався авторитетом серед поїзних бригад.
З 1993 року працював черговим по депо, з цієї посади 1995 року вийшов на заслужений відпочинок.

Лідія Веніамінівна Лопатнікова (по чоловікові Гуришева) працювала квитковим касиром на станції ім. Тараса Шевченка. Її чоловік, Ю.Є. Гуришев, – машиніст локомотивного депо, Почесний залізничник.
Донька Гуришевих, Ірина, після закінчення Львівського технічного училища працює у Шевченківській дистанції сигналізації та зв’язку телеграфістом, оператором. Чоловік Ірини, В’ячеслав Лимар, теж залізничник, працівник механічних майстерень Шевченківської дистанції електрозабезпечення. Їхні діти, Ірина та Станіслав, закінчили Дніпропетровський інститут залізничного транспорту.

Ріта Веніамінівна Лопатнікова (Темненко) працювала в Шевченківському локомотивному депо секретарем місцевого комітету, оператором групи обліку в технічній конторі депо. Цінували її як досвідченого наставника молоді, не одному з локомотивників стали в пригоді уроки життя, які їм давала Рита Веніамінівна. Її чоловік, Борис Олександрович Темненко, – потомствений залізничник, пішов на пенсю з посади машиніста.

Лопатніков Іван Сергійович

Сергій Іванович Лопатніков

Сергій Іванович Лопатніков, внук засновника династії, 1936 р.н., після закінчення середньої школи у 1954 році пішов працювати кочегаром у Шевченківське паровозне депо, потім був помічником машиніста паровоза. Звільнився у зв’язку з виїздом на навчання.

Доля Галини Іванівни Лопатнікової (Тур’янської) теж пов’язана з локомотивним депо: табельник, оператор, технік. У 1972 р. закінчила Дніпропетровський інститут залізничного транспорту (факультет економіки), тож далі працювала інженером, старшим інженером-економістом, інженером з організації та нормування праці. Досвід її роботи узагальнювався локомотивною службою Одеської залізниці.

Продовжив трудову династію Лопатнікових і Валентин Іванович. У Шевченківському залізничному училищі №4 він здобув спеціальність слюсаря, працював на ремонті електроходової частини тепловозів у локомотивному депо. Освоїв професію помічника машиніста тепловоза, у 1973 році закінчив школу машиністів тепловоза, а в 1993-му – курси машиністів електровоза. І до виходу на пенсію (у 1997 р.) працював машиністом тепловоза і електровоза. Від керівництва депо має заохочення за сумлінну працю, був у числі машиністів, які відзначалися за економію дизпального.
Дружина Валентина Івановича, Тереза Іванівна (Степовенко), на залізниці почала працювати з 1973 року на посаді секретаря-діловода локомотивного депо. Як добросовісного та принципового працівника її запросили на роботу в Шевченківський відділок на посаду начальника загального відділу, потім адміністративно-господарського відділу Шевченківської дирекції залізничних перевезень. Загальний стаж роботи на залізниці – 32 роки. Разом виховали сина Станіслава.

Лопатніков Станіслав Валентинович

Станіслав Валентинович Лопатніков

Станіслав Валентинович не зрадив сімейній традиції. Закінчивши у 1988 році школу, почав трудову діяльність бурильником відділу водозабезпечення. Після служби в армії, здобув вищу освіту у Дніпропетровському університеті залізничного транспорту. Після закінчення навчання – інженер відділу водопостачання та дистанції цивільних споруд. Потім виконував обов’язки головного інженера, заступника начальника дистанції цивільних споруд з водозабезпечення, майстра виконробських дільниць дистанції. З 1996 року головний інженер, заступник начальника БМЕУ-5, а в 2010 році очолив управління. Вольовий, стриманий, енергійний, сучасний керівник.
З дружиною, Людмилою Миколаїною (Купріяновою), теж випускницею ДІІТу, а нині висококваліфікованим інженером, виховали сина. Богдан, студент четвертого курсу Харківського аграрного університету (відділ механізації), мріє після закінчення вишу працювати у локомотивному депо ім. Т.Шевченка.

Династія Лопатнікових внесла значний вклад у становлення та розвиток залізничного транспорту. Династія відпрацювала на залізниці майже 450 років. Естафета триває…

Олексій РЕНДОРЕНКО,

голова культмасової комісії

ради ветеранів Шевченківського регіону

Залиште свій коментар тут.
Увага! Пам'ятайте, що наш сайт - поле для виважених коментарів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *